Каспрук Роман, 11 клас, Теплицький професійний аграрний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тигипко Валентина Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звуть Роман, мені 17 років. Я звичайний підліток з України. Хоча, більше не можу називати себе звичайним. Війна забрала частину мого дитинства і змінила мене більше, ніж я міг собі уявити.

Тисяча днів війни – це не просто цифра, це час, який назавжди закарбувався в моєму житті.

Я пам’ятаю день, коли все почалося. 24 лютого 2022 року – це був звичайний ранок, але щось у повітрі було іншим. Я прокинувся від гучного вибуху, який пролунав десь на околиці нашого невеличкого селища.

Тоді я не зрозумів, що це було. Але через кілька хвилин по телевізору та в інтернеті всі говорили про одне – почалася війна.

Коли я почув ці слова, мені стало страшно. Я ніколи не думав, що війна підійде так близько до нас і торкнеться нашої тихої та мирної місцевості. Перші кілька днів у мене була дивна суміш страху і тривоги. Звідусіль лунали сирени, і ми ховалися в підвалах або йшли в бомбосховища.

Моя маленька сестричка плакала ночами, а ми з мамою не могли її заспокоїти.

Батьки... Батьки намагалися триматися, але було видно, що їм важко. Батько вирішив піти в територіальну оборону, і з того дня я бачив його все рідше і рідше. Школу перевели в онлайн, але було важко зосередитися на навчанні, коли на вулиці йшла війна. Я розумів, що навчання в школі було важливим, але мої думки були деінде.

Я годинами просиджував у мобільному телефоні, дивлячись новини, стежачи за тим, що відбувається на фронті, і хвилюючись за своїх рідних і близьких.

 Минали місяці, і ми почали звикати до сирен і постійних загроз з неба. Це звучить жахливо, але людина вчиться пристосовуватися до найгіршого. Ми вчилися жити в новій реальності. Пам’ятаю, одного разу я вирішив стати волонтером. Моя школа стала волонтерським центром, і ми в’язали сітки для армії.

Як підліток, який ще вчора грався в ігри на комп’ютері, може допомогти захистити нашу країну? Але я зрозумів, що це моя маленька частка у великій боротьбі.

За останні 1000 днів я пережив і хороше, і погане. Моя подруга втратила батька на фронті, і я намагався її підтримати. У такій ситуації, слів завжди буде недостатньо. Війна приносить багато болю і втрат, але вона також показує справжню силу людей.

Моя мама почала допомагати біженцям, які приїжджали до нашого селища і я побачив, що навіть у найстрашніші часи люди не втрачають своєї доброти та співчуття.

Найважче мені було, коли мої друзі почали виїжджати за кордон. Хтось поїхав до Польщі, хтось до Німеччини. У всіх були свої причини, і я це розумів. Але важко, коли друзі, з якими ти виріс і з якими ділився мріями, їдуть так далеко.

Ми підтримуємо зв’язок в Інтернеті, але це не те саме. Можливо, колись вони повернуться, і ми знову зможемо бути разом.

А поки що – війна триває. За останні 1000 днів я багато чому навчився. Я вже не той, що мріяв бути програмістом і не переймався серйозними речами. Тепер я розумію, що життя – це постійна боротьба і що важливо залишатися вірним собі, навіть коли здається, що все навколо розвалюється.

Заради себе, заради своєї сім’ї, заради свого майбутнього. Важко уявити, що буде далі, але я знаю одне: ми ніколи не здамося.

Моє покоління, якому зараз 16-17 років, виросло під час війни. Але ми не стали від цього слабшими. Навпаки, вона зробила нас сильнішими і витривалішими. Ми знаємо, яка справжня ціна миру і свободи, і робимо все, щоб їх захистити. Цей шлях був нелегким, але він зробив мене тим, ким я є.

І я переконаний, що коли війна закінчиться, а вона обов’язково закінчиться – ми зможемо побудувати нову Україну: вільну, сильну могутню державу. І це буде нашим найбільшим досягненням.