Ковтеба Даніїл, 2 курс, Відокремлений структурний підрозділ «Краматорський фаховий коледж промисловості, інформаційних технологій та бізнесу Донбаської державної машинобудівної академії»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стешенко Олександр Вікторович

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року стало роковим днем для нас. У кожного є своя історія війни, і я не можу мовчати. Тоді мені було 14 років, зараз – 16. Пройшло понад два роки.... Я живу на Донбасі з бабусею Надією. Ранок того дня почався зі звуків вибухів. Наш ліцей «Успіх» щойно вийшов із карантину, але я зрозумів, що туди не поїду.

В Інтернеті я побачив те, у що відмовлявся вірити – війна. Справжня, кривава війна, яку я раніше бачив лише у фільмах.

Мені здавалося, що це якийсь кошмар, який ось-ось закінчиться, і я прокинусь. Але це був не сон. Спочатку я не міг прийняти реальність. Я був у шоці, хоча й народився в регіоні, де конфлікт тривав із 2014 року. З часом я звик до того, що війна стала частиною мого життя – почав спати під звуки вибухів, ходити до магазину під сирени, жити серед постійних перестрілок.

Щоразу, коли я чув якийсь гуркіт, моє серце стискалося, навіть якщо це були «навчання», як нам казали. Але ми всі знали, що це не навчання.

8 квітня 2022 року по нашому селищу Ясногірка  завдали ракетного удару. Ніхто не постраждав, але наш будинок був пошкоджений. На ранок ми побачили, що більшість вікон були вибиті. Ще й випав сніг і було дуже холодно. Ми виживали як могли – грілися дровами та електрообігрівачами. Часто вимикали світло, тому готували їжу на маленькій газовій плиті.

Це було нелегко, але ми не здалися. Так було у всіх.

Згодом стало ще важче. Мою маму скоротили на роботі в ліцеї, де вона працювала прибиральницею. Це була єдина робота, яку вона змогла знайти після численних звернень до різних організації та підприємств. Без її доходу ми залишилися, практично, без засобів для існування. Жили на мою стипендію та пенсію бабусі, але цього ледь вистачало на їжу, яка вже була у дефіциті. Ми змушені були економити буквально на всьому.

Але навіть у такій ситуації ми не втрачали віри. Жили з думкою, що це все тимчасово, що рано чи пізно все налагодиться.

Війна торкнулася й наших родичів. Мій двоюрідний брат Ілля був призваний до лав ЗСУ у 2022 році. Він рідко виходить на зв’язок, тому я знаю про нього дуже мало. Ілля кілька разів був поранений та контужений, але продовжує служити. Вся наша родина, особливо бабуся, дуже хвилюється за нього.

У червні 2023 року я закінчив ліцей із середнім балом 10,58 та вступив до коледжу на спеціальність Електроенергетика, електротехніка та електромеханіка. Навчання стало для мене сенсом життя – воно дало мені надію. Я зрозумів, що знання, які я здобуваю, стануть мені у нагоді в майбутньому.

Однак, невдовзі, прийшло горе. Наприкінці грудня 2023 року моя мати Валентина раптово померла. Інфаркт. Я не міг повірити в це.

Я викликав швидку, намагався її врятувати, але все було марно. Ми не мали грошей на поховання, але студенти та викладачі коледжу зібрали кошти і ми змогли поховати мою маму. Її смерть сильно підкосила бабусю. Вона стала гірше рухатися, з’явилися різні хвороби. Вона досі не може стримати сліз, коли згадує маму або Іллю. А я взяв на себе більшість обов’язків по дому: навчився передавати показники газу й електрики, записуватися на гуманітарну допомогу. Ми виживали, як могли, іноді отримуючи продовольчі набори.

І, навіть коли довелося стати на облік у ТЦК, через мої діагнози я отримав відтермінування до 2026 року.

Улітку я перейшов на другий курс із середнім балом 11,92, і це досягнення стало для мене символом того, що навіть у найважчі часи можна досягати мети. Щодня я працюю над собою, і попри всі труднощі, намагаюсь залишатись оптимістом.

Та за всю цю жахливу війну я зрозумів одну важливу істину: на війні можуть змінюватися сторони, тактики, командири, озброєння. Проте... Війна. Війна ніколи не змінюється.