Хурамшин Валерій, Природничо-гуманітарний фаховий коледж ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шаркань Інна Федорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях війни почався 24 лютого 2022 року о четвертій ранку. Як і в кожного українця… Усі наші люди аж ніяк не очікували цього. Пам’ятаю, це був четвер, і в мене повинна бути контрольна з математики. Зранку я прокинувся, як і завжди, пішов до ванної кімнати вмиватися, чистити зуби, і раптом, неочікувано здалеку прогримів гучний вибух. Збентежений, я помчався до мами, щоб спитати, що коїться. Спросоння мама й сама не зовсім розуміла, про що я говорю. Але радила не хвилюватися, одразу подзвонила моїй хрещеній, котра живе в центрі Харкова.

Коли хрещена все ж таки взяла слухавку, то мамине обличчя вмить зблідло... Російські війська безперервно бомбили моє рідне місто.

Ми одразу почали збирати всі цінні та необхідні речі: документи, гроші та теплі речі. У той момент ми взагалі не знали, що робити, навіть уявити не могли, що хтось буде руйнувати наше рідне місто. Сильний шок, сум, бажання жити. Коли одягнули мою маленьку сестричку Соню, вийшли з квартири і думали: що нам тепер робити, куди йти, аби не потрапити під обстріли. За 40 кілометрів від Балаклії розташоване село Асіївка, там наша дача. Обміркувавши все, ми вирішили їхати туди, бо: «Село точно чіпати не будуть, там майже нема що чіпати», – казала мама.

Нам дуже пощастило: дорогою до автобусної зупинки ми зустріли маминого знайомого – він їхав у тому ж напрямку, куди й ми планували. Він довіз нас до нашої сільської хатини.

У перші дні перебування в дачному будинку все здавалося нормальним: ми були втомлені, але намагалися не впадати у відчай. Тоді ще по селу не стріляли. На четвертий день, увечері, на вулиці дуже чутно й страшно щось гуло. То був військовий російській літак, який скинув авіабомбу. У той момент ми відчули на собі ударну хвилю.

Вороги влучили в сільську школу і зруйнували її вщент. Залишки школи ми побачили вже зранку п’ятого дня.

Тоді ж ми почали облаштовувати наш підвал, аби в екстреній ситуації було де перечекати обстріли з гармат чи «Градів». Було дуже боляче дивитися на знищення нашу країну, а найжахливіше те, що ми все це бачили і не могли нічим зарадити. Через п’ять днів спокою нам не було зовсім: постійні гарматні обстріли, обстріли з ракетних установок, скидання авіабомб та гучні вуличні бої. Увесь цей жах ми переживали протягом шістнадцяти днів, і кожного з них молилися, аби вижити, аби виїхати з цього села і втекти від цієї страшної війни.

Кожний вечір, сидячи в підвалі, ми гучно зверталися до Бога, щоб він урятував наші життя, бо вибухи ставали все ближчими до нашої хатини.

Пам’ятаю, як сусіди, які ще теж не виїхали, розповіли, що наступного дня буде їхати останній евакуаційний автобус, всім треба негайно виїжджати, бо ситуація грозила стати ще гіршою.

О шостій ранку наступного дня ми винесли всі речі у двір і чекали. Здалеку було чутно вибухи і розриви снарядів, рев гармат… Звуки повітряних тривог постійно наганяли на нас жах, хоч як ми намагалися міцно триматися. І ось, раптом, на дорозі з’явився той найбільш очікуваний, Богом даний автобус.

Ми плакали, усі люди в цьому автобусі плакали, бо з’явилася надія на життя.

Автобус довіз нас до Первомайська, звідти ми сіли на потяг до Полтави. У Полтаві ми довго не затрималися, бо сильний переляк гнав нас якнайшвидше виїхати за межі України. Ще одна довга доба поїздки.

Там, на кордоні, ми плакали – за нашою Україною, за долею наших людей.

Зі Словаччини за допомогою волонтерів виїхали до Німеччини. У Мюнхені залишилися на два місяці. Але туга за рідною землею щодня нашіптувала нам про повернення. Ми патріоти нашої Батьківщини, ми з гордістю повернулися в Україну. Намагатися жити нове життя! Я вступив до коледжу. Вчуся, щоб допомогти своїми знаннями в розбудові України після перемоги…