За родиною волонтерки Олени Іванової, як вона сама каже, «йде війна». Вони покинули дім на Луганщині у 2014-му, де бачили як літають «гради». Оселилися у селі Ніжиловичі на Київщині. Думали, що ненадовго. Та згодом — пустили коріння. Купили житло, посадили город. Життя тривало. У 2022 році на ранок 24 лютого чоловіку Олени Степанівни призначили операцію на серці..., але розпочалася велика війна.

У хаті зникло світло. Над селом почали літали російські вертольоти. У вікно Олена побачила, як летять «гради», а один з них встромився Олені в город! Сім’я знов змушена була виїжджати. Але, на щастя, село не було окуповане, і як тільки там відносили електропостачання, родина вимушених переселенців повернулася з евакуації. Олена вважає, що їй щастить по життю: з рідної домівки на Луганщині вона змогла вивезти все, що було їй дороге, головне – сімейні світлини.

Жінка приєдналася до волонтерського осередку, й ця праця стала для неї не лише способом допомогти, а й можливістю знайти сенс життя у важкі часи. Разом з іншими жителями села вона плете сітки, шиє рукавички, шапочки, подушечки, робить окопні свічки для наших військових. Це стало сенсом її життя. «Це дає мені впевненість в тому, що війна колись закінчиться. Бо усі, усі стали на цю допомогу – й старі, й малі. Для мене це – життя», - розповіла Олена Іванова.