Кушнірчук Аліна, 10 клас, ДНЗ “Одеський професійний ліцей сфери послуг ПНПУ ім. К.Д. Ушинського”

Вчитель, що надихнув на написання есе — Гриньова Олена

“1000 днів війни. Мій шлях”

Річниця смерті мого тата і початок повномасштабної війни — одна дата, один жах, одні сльози, один біль…

Мій шлях вже з першого дня війни був нелегким та напруженим. Інколи здається, що зараз мені вже не так страшно, як було страшно в той день. Мабуть, я вже багато чого бачила і відчувала за ці майже три роки війни, і звикла до постійного страху.

Колись, сім років тому, двадцять четвертого лютого помер мій тато і моє життя змінилося раз і назавжди. Але два роки тому цей день змінив не тільки моє життя, а й життя українців на до і після. Почалася ВІЙНА.

Ще 23 лютого я не підозрювала, що наступного ранку я прокинуся від новин про те, що обстрілюють столицю моєї держави крилатими ракетами та авіабомбами, а згодом і усі інші міста. Зранку 24 лютого я не могла повірити в це, після побачених відео і фото у соціальних мережах мені здавалося, що я досі сплю.

Увесь день думки про початок війни та її усвідомлення мене не покидали, а ще спогади про тата, річницю його смерті, про те, як я бачила його востаннє, і нерозуміння, чому саме в цей день, а не інший з трьохсот шістдесяти п’яти почалася ця клята війна. Той день став для мене подвійним горем.

Нас з моєю сім’єю, як і усіх інших, охоплювали паніка, страх за життя, розпач, а найголовніше — ненависть до ворога.

Під час тривоги й не тривоги ми перебували у сховищі, та одного разу, коли ворог наближався, я не знала, що зі мною буде далі, чи зможуть вони зайти у моє село і чи зупинять їх наші збройні сили, чи буду я і моя сім’я жити…

Але найбільше я боялася, що члени моєї родини будуть помирати у мене на очах. Вдруге я б не змогла пережити смерті найдорожчих у житті людей, тому я молилася Богу з проханням захистити наші життя і не дати їм увійти на нашу територію. На щастя, наші військові зупинили війська ворога, і ми живемо далі та продовжуємо боротися зі злом.

Наступні кілька місяців пройшли в тривогах, обстрілах і в очікуванні швидкого закінчення війни. Ми підтримували наших військових, донатили на військову техніку, збирали матеріальну допомогу їм.

Ці 1000 днів позначилися ще однією подією у моєму житті. Мій двоюрідний брат Сергій — атовець, який воював з початку великомасштабного вторгнення. Згодом, через кілька місяців, він потрапив до російського полону. Тоді зв’язок з ним обірвався, ніхто не знав, де він і що з ним.

Пізніше з його родичами зв’язалися, тоді ми й дізналися, що він у полоні. Усі ми розуміємо, як обходяться з нашими, вже втомленими від війни, військовими: як їх катують, морять голодом, навіть не дають поговорити з рідними через телефон. І Сергій — тому не виняток. Вже два з половиною роки ми з нетерпінням чекаємо на його повернення додому.

На сьогодні ми маємо з ким боротися, а кому допомагати, кому дякувати та кому молитися. Війна змінила кожного з нас — від світосприйняття до переосмислення цінностей. Вона об’єднала мільйони українців і небайдужих людей з усього світу — ворогам на зло.

Сьогодні я розумію, що мій шлях за ці 1000 днів війни був важким та тривожним. Я і досі не знаю, коли настане кінець цьому жорстокому кровопролиттю, не знаю, що буде зі мною завтра, але я навчилася переборювати страх, цінувати дорогоцінний час і моменти та бути вдячною за все, що маю.

Нам усім зараз, як ніколи, треба працювати, допомагати і прискорювати нашу перемогу — заради нас, наших майбутніх поколінь, наших мрій та цілей, бо ми є майбутнє нашої держави. Тільки разом ми зможемо пришвидшити настання миру, спокою і процвітання нашої Батьківщини!