Всі четверо дітей Галини Іванівни зі своїми сім’ями виїхали зі Снігурівки, щоб не потрапити в окупацію, а вона протягом чотирьох місяців переховувала у себе українського солдата під носом у окупантів

Я живу у Снігурівці. Виростила і вивчила чотирьох дітей, поховала двох чоловіків. Залишилася одна. Жила й раділа дітям та внукам, які приїжджали на вихідні. 

24 лютого був дуже страшний день. Того дня вже танки їхали по вулиці, й колони солдатів йшли з автоматами. Наче сунула чорна хмара. Їхала техніка, а росіяни зверху сиділи. А інші йшли колонами з автоматами. Поряд у нас ринок, і я швидко туди заскочила. 

Люди з переляку бігли хто куди, довкола був хаос і страх. Я на електромопеді добралася на свій мікрорайон біля птахофабрики, і тільки доїхала до свого дому, як знову побачила ті танки, які йшли по центру міста. Вони вже рухалися по нашій околиці в інший район – недалеко від нас, у бік річки. Так само сиділи орки на бронетранспортерах, і прапор висів російський. І відтоді в нас почалося… 

Порозбивали нам магазини, аптеки, лікарні. Така гарна лікарня була, велика, а вони її розгатили! Поселили туди своїх. Не було в нас ні магазинів, ні аптек. Все було розбите і розграбоване росіянами. 

Ми не могли виходити на вулицю, ховалися. Мені 65 років. Жінці в моєму віці дуже важко самій виживати. Ми сиділи без хліба місяці два. У кого запаси борошна були, то пекли якісь оладки чи коржі. Люди доїдали те, що було в холодильниках. Але ж нам відключили електрику і воду. 

Ми жили дев’ять місяців у пеклі: не могли вільно пересуватися, спокійно підняти голову, тому що по вулицях ходили солдати з автоматами. Заходили в будинки та брали те, що їм хотілося. Ми не мали права заперечувати. Виловлювали деяких чоловіків і катували. Це було дуже страшно, особливо коли вночі було чути крики людей, яких десь катують або вбивають. 

Росіяни казали, що принесли нам свободу. Але що ж це за свобода така, коли з нас знущаються, ображають?! Ідеш по вулиці, а вони з тобою вітаються, і мусиш відповідати, втупивши очі в землю, бо інакше можуть направити на тебе автомат. 

Вони ходили брудні, обшарпані, смердючі… Я не знаю, що це за народність була: якісь вузькоокі, бородаті. Були і здоровенні, по два метри на зріст, а були й дуже маленькі. Всяких тут вистачало. 

Ми переважно перебували в підвалах, і ночували там. А я після ковіду, після лікарні. У сусіда в підвалі два місяці просиділи. Вискочу перебіжками, щось наготую поїсти – і назад. Газу в балонах ще трошки було, можна було якогось супчику зварити. 

Діточки мої порозліталися по всій Україні. У мене онучки маленькі, мені їх дуже шкода. Я сказала дітям, щоб рятували себе. 

Я майже чотири місяці ховала нашого українського солдатика. Як Антонівський міст розгатили, то наших хлопчиків там побили. Тутешній орендодавець підібрав цього хлопця і машиною привіз до себе. А через пару днів прийшли до нас окупанти. Хлопець там два місяці жив. Встиг заховати форму та всі документи в свинарнику. Потім на тому обійсті жили росіяни. Техніку фермера побили, пограбували, нашкодили дуже. 

А згодом туди стали стріляти наші війська, тому що там росіян стояло дуже багато. Це буквально за 700 метрів від мого будинку. Солдатика орендодавець забрав до себе додому – через пару вулиць від ферми. Уже він став більш помітний. А люди ж є різні… Той хлопчина геть молодий, у мене діти старші за нього. Ми в того фермера брали воду, бо в кранах не було, а в цих людей через дві вулиці - свердловина своя. І цей хлопчина там жив і відчиняв нам ворота. 

Я побачила, що цей хлопець якийсь засмучений. Сказала йому: «Толю, у мене великий дім, чимала була сім’я, а тепер діти порозбігалися, і я одна боюся. Приходь до мене, виділю тобі одну кімнату. І мені спокійніше буде. Бо люди різні. Випивають із тобою, в душу лізуть, але незрозуміло, що в них на умі». 

А він мені й говорить: «Я - солдат ЗСУ». І показав документи. Я дійсно злякалася. Але потім він три місяці до мене приїжджав обідати. Іноді залишався ночувати тут, іноді - там. А більше не ходив нікуди. Росіяни вважали, що він просто безхатько. Слава Богу, що ніхто нас не здав.

Ми з моїм солдатиком і в підвалі ховалися, як нас бомбили… А тоді росіяни від нас виїхали, і тиша була 9 листопада. Люди ще ходили тихо, голів не підіймали, але вже не було видно росіян. А 10 числа – знову танки. Я подумала: «Божечко! Повернулися, чи що?» Вибігаю з воріт, а навпроти мене стоять броньовані авто – імпортні, красиві – й сидять наші українські солдати. 

Я впала на коліна й стала плакати. Один зліз і каже: «Мамо, не хвилюйтеся, все буде добре. Ми вже прийшли і не дамо вас ображати». Це був найважливіший момент у моєму житті.

Зараз нам також дуже важко, тому що гатять по нас. Уже нічого немає цілого в місті. Розбомбили все. Але бувають і спокійні дні. Протиповітряна оборона працює, збивають. Нам легше дихати зі своїми. А коли все це завершиться – не знаю. Дітей немає вдома. Не можуть поки що приїхати, бо нас іще бомблять. Але хоча б немає окупації…

Толік вийшов на вулицю, віддав честь хлопцям, які підійшли до двору. Вони йому- теж. Він був без форми, але надав їм документи. Здається, він старший сержант, я не дуже на цьому розуміюся. І ті хлопці йому допомогли: сказали, що в нас тут тимчасово військкомат, і вони туди повідомлять. А потім приїхав майор бригади, яка тоді звільняла Херсон і Миколаїв захищала. Привезли мені квіти, подякували, що я врятувала солдата, і забрали Толіка. 

Він останнім часом був то під Мар’їнкою, то в Олешках. Рідко, але телефонує. І каже мені завжди: «Іванівно, чим більше проходить часу, тим частіше я думаю: мене б убили, а перед тим познущалися. А що зробили б із вами?.. Це ж страшно дуже». А я відповідаю, що краще про це не згадувати. Головне – що дістався до своїх і далі продовжує бити тих ідіотів. 

Він поїхав у бригаду, а жіночка його прислала мені посилку з салом та м’ясом мерзлим. Підгодувати мене хотіла. Я ж його годувала з того, що в мене було. Пенсію їздили в Херсон знімати під відсотки. А в мене тієї пенсії - три тисячі. Ділилася з Толіком шматочком хліба. Я тоді чомусь не переживала, що в мене солдат ЗСУ, а навколо росіяни ходять. Мене іноді питають: «Іванівно, як ви не боялися?» 

Лінія вогню проходила за 100 метрів від мене. У нас тут мікрорайон, чотириповерхові будинки розбиті, в них - діри. Там люди й зараз у підвалах живуть. Нас тут дуже побило. З одного боку росіяни стояли, і по них гатили. Але вони й самі від’їжджали кілометри на два-три від Снігурівки і бомбили місто. 

Кинуть бомбу на Снігурівку, приїдуть із камерами та фотографують. А потім витягували з домівок усе. Розіб’ють якийсь будинок, звідти люди тікають, а вони потім приганяють вантажівки й вивозять звідти і холодильники, і унітази, і тарілки, і ложки, і навіть жіночу білизну. 

У нас у Снігурівці один край наполовину російськомовний, і ми говорили російською. А зараз, як біля мене таке проскакує, то аж гидко стає. І така ненависть! Люди-то не винуваті, але я тепер ніяк не можу сприймати російську мову.

По нас стріляли з кулеметів, мінометів, кидали фосфорні бомби. А від них вогонь розходиться й горить усе поле… Коли земля зелена – це трава, коли жовта – це жито і пшениця, коли чорна – це скопана земля, вона все одно жива. А коли земля сіра, мертва – це боляче. Зараз стоїть колос на полі неприбраний, і на це дуже важко дивитися.

Я думаю, що війна повинна завершитися так, як ми бажаємо. Ми не хочемо воювати, ми хочемо спокійно жити. І нам не треба йти в Європу. У нас навіть краще, ніж там. Ми працелюбний народ. Самі в себе можемо побудувати Європу. Особисто я дуже хочу, щоб настала перемога.