Я пенсіонерка. Мені 63 роки. Живу у Снігурівці Миколаївської області. Вісім місяців були на передовій, лінія фронту проходила через нас. Всі вісім місяців були в окупації. 

Шокували прильоти, сидіння в підвалах, розбиті будинки. Після прильоту пошкоджений дах, ворота і паркан. І знову почалося щось страшне. Ми під Херсоном.

Коли до нас зайшли рашисти, ми залишилися відрізаними від усього. Виїзд тільки на Херсон був. І то – лише тоді, коли рашисти відкрили нам дорогу. Туди по продукти торгаші їздили, і ліки з Херсона привозили. А від нашої області ми були відрізані. Миколаївську область відрізали від нас: Баштанку і Миколаїв. Ми сиділи без нічого. Тільки влітку, у липні-серпні, нам почали завозити російські ліки й товари. 

У нас маленьке місто. Люди виїхали, усе зруйновано було. Ми як у норі сиділи. У нас тут рашисти жили. Ніхто не працював. Вони ходили по хатах, перевіряли документи, щось шукали. У нас ні світла, ні води не було.

Діти мої виїхали в Німеччину. Троє дітей у мене. Я охороняла їхні будинки.  

Не знаю, що тут буде, але нікуди я вже не поїду. Ми вже пережили більше року цього жаху, вже побачили, що до чого. Буде, як Бог дасть. Мені потрібні ліки, я гіпертонік, і серце хворе. Куди мені їхати? Ми ніде не потрібні, пенсіонери.

Діти й онуки дзвонять. Чую їхні голоси – легше стає. Намагаюся триматися. Треба крутитися, бігати. Складати руки не можна. Зараз знову бахкають і день, і ніч. Уже з Каховки до нас дістають.

Треба росіян гнати з нашої землі назад. Переговори нічого не дадуть. Нам - аби тільки не стріляли і діти повернулися. Але не знаю, що далі буде. Хоч би залишитися живими, і щоб наші домівки вціліли, щоб у них віку дожити.