Живу в селі Павлівці Баштанського району. Ми вісім місяців були в окупації. Дружина, діти з онуками виїжджали, а я залишився в селі.
У селі нас застала війна. Росіяни з Каховки зайшли до нас. Сім'я виїхала. Зять був невиїзний. Я залишився, хвилювався за дітей, внуків. А в першу ніч ніхто не спав. Усе гриміло тут. Ракети літали.
Шокувало, коли влада тікала та здавала село. Оце було найстрашніше. Навіть згадувати не хочу.
Найбільші труднощі – коли росіяни з автоматами ходять по селу, і нічого не можна їм сказати. Заходили у двори, обшукували, забирали машини, грабували. Найгіршими були «ДНРівці» та «ЛНРівці». Це взагалі хворі люди.
Світла не стало, води теж. Те, що було в холодильнику, зіпсувалося, і ми повикидали всі продукти. Якось перебивалися. Орки на Херсон дорогу відкрили, то хлопці хоч хліб підвозили. А так – важко було.
Війна на все життя впливає. Сьогодні влучило в церкву, у школу. Ще й досі ракетами обстрілюють. У сусіднє село прилітало на цвинтар. На Великдень прилетіло в сусідню Василівку. Школу розбило, дітей убило.
Мені здається, війна ще довго триватиме. Дасть Бог – переможемо, і буде все добре. Головне – щоб діти та онуки були живі.