Кирило народився на 30-му тижні вагітності. Вага — лише 1 кілограм 150 грамів. Реанімація, кувез, апарати дихання. Перші тижні його життя лікарі називали критичними. Молодій мамі з Миколаєва сказали прямо: потрібно молитися!  

Він вижив, але лікарі встановили діагноз ДЦП з багатьма ускладненнями. Катерині та Миколі сказали готуватися лікувати сина все життя. І додали: "Ходити він не буде!"

«Моє життя тоді поділилося на “до” і “після”, — згадує Катерина. — Я ніби прокинулася в іншій реальності».

Почалися роки лікарень і реабілітацій. Батьки шукали різні методики: українські, закордонні.  Пробували усе, аби син звівся на ноги. 

А потім прийшла війна. Почалися обстріли Миколаєва.  Заняття та реабілітація припинилися. Три тижні родина переховувалася у підвалі. Для дитини з ДЦП  це означає регрес.  Тіло у буквальному сенсі «кам’яніло». Катерина бачила, як за тиждень зануляються роки лікування.

Родина вирішила евакуюватися до Польщі. Там надавали певну медичну підтримку, але саме там Кирило зіткнувся з жорстким булінгом. Місцеві освітяни були проти навчання Кирила у звичайній школі. Ще гірше  — принижували при всьому класі, акцентували увагу інших дітей на особливостях розвитку Кирила. Катерина забрала сина зі школи й повернулася в Україну!

І саме вдома сталося те, у що ще нещодавно не вірили навіть лікарі. Кирило почав розквітати!  Батьки зібрали кошти на складну та ризиковану операцію на спинному мозку у США. Писали фондам, у соцмережах, усім можливим організаціям із проханням допомогти фінансово. 

Частину коштів на лікування та реабілітацію допоміг покрити футбольний клуб «Шахтар». А потім підтримку почав надавати і Фонд Ріната Ахметова. І тоді настав момент, якого чекали десять років.

Одного дня Кирило сказав: "Мамо, я навчився стояти сам!"

Сьогодні  хлопчик навчається у звичайній школі, вивчає мови. Цікавиться комп'ютерними технологіями. Лікарі, які раніше відмовляли батьків від операції, були шоковані результатами!  Кирило зробив свої перші кроки!

На момент запису цього інтерв'ю у десятирічного Кирила встановили часткову атрофію зорових нервів. Батьки знову шукають клініки й фахівців. Але тепер вони точно знають: ніколи не можна здаватися.

«Нам казали — ваша дитина ніколи не піде. Не можна вірити таким словам. Потрібно вірити в своїх дітей. Маленькими кроками йти до своєї перемоги. Бо дива трапляються».