Я народилася і жила в Снігурівці. Працювала. Під час війни ми нікуди не виїжджали. У мене були доця і син. Мого синочка вбили. Я зараз біля доньки. Взагалі, я жила у своїй квартирі, але туди прилетів снаряд, вікна повипадали. Страшно було. У доньки теж пошкоджені і двері, і вікна. 

Світла в нас не стало десь 10 березня. Моя подружка жила на першому поверсі, а я - на четвертому. Ми об’єдналися. Я пішла до неї, і ми були разом. Снаряди летіли над нами, не стало світла і зв'язку. А донька моя проживає в районі птахофабрики. Вони з чоловіком прийшли і забрали мене. Зараз я в них, а подружка моя поїхала до сина в Золотоношу.

Мене шокували високі ціни. Тяжко було. Город посадили. Наче тихо було, а потім знову почали літати снаряди над нашими головами. Якось сиділи у дворі – і тут снаряд над нами! Ми бігом помчали в будинок. Дуже страшно було.

Коли рашисти втекли, то через місяць з'явилося світло, а до того вісім місяців сиділи без світла і води. Тягали її з джерела. 

У мене в Польщі внучки живуть, ще до війни виїхали. То ми їм ліки замовляли, і волонтери спершу привозили в Снігурівку. А вдруге не стало ліків, коли рашисти вже втекли. Ми через знайомих у Миколаєві купували.

Нам допомагають, гуманітарку дають щосереди. Усе добре.

Думаю, війна скінчиться у кінці літа. Багато часу мине, поки все наладиться. Нам - аби нічого не боліло та хліб був, щоб пенсію платили й було все добре.