Це був один із тих звичайних літніх днів, які пам'ятаєш усе життя. Спека, Молодіжний парк у Харкові. Двійнята Карина та Марина радіють зустрічі із друзями. Аж раптом — пронизливий свист. Звук, який неможливо переплутати ні з чим, звук, що розрізає простір і час на «до» і «після». Ракета! Й не одна.. Хвиля диму, курява, величезна гілка дерева, що летить прямо на дівчат. І натовп людей, який «несе» до метро. Їм тоді дуже пощастило. 

З початку вторгнення Харків — це місто, половина серця якого б'ється під землею. Життя родини Рижкових також потихеньку перетекло туди. Шкільні уроки в «метрошколі», заняття у цирковій студії — в підвалі. І навіть картини, які створює Карина, теж виставляють у метро.

Їхнім особистим протестом проти війни стало мистецтво. Після повернення до Харкова з недовгої евакуації дівчата знайшли себе в цирковій студії, яка тепер є їхньою другою родиною. Марина мріє пов'язати своє життя з цирком професійно та стати хореографом. Вона вже працює тренером для малечі і ставить власні номери — один з номерів здобув гран-прі за кордоном. Карина ж хоче відкрити власну художню студію у Харкові.

Родина Рижкових сприймає своє інтерв'ю як капсулу часу. Для майбутніх поколінь, для онуків, які колись спитають: «Як це було?  Жити в місті, яке щодня обстрілюють?». Вони хочуть, щоб нащадки знали: попри все, місто вистояло! Вистояло, бо його втримали люди.