Мені 26 років. Маю чоловіка і трирічного сина. Також з нами живуть чоловікові батьки-пенсіонери і двоє доньок наших знайомих, тринадцяти і семи років. Ми мешкаємо в селі Письменне Дніпропетровської області. А дівчатка жили у зоні бойових дій, тому їхні батьки й попросили нас забрати їх до себе, а самі залишилися з лежачою бабусею. Нам рідко вдається додзвонитися до них. 

У ніч з 23 на 24 лютого у нас була безсонна ніч, бо син не хотів спати. Ми заснули близько третьої, а о пів на шосту зателефонувала моя мама, яка працює в Дніпрі, і сказала, що почалася війна. Ми з’їздили по продукти. Скрізь були величезні черги. Моя мама ледь вибралася з Дніпра: її підвезли добрі люди. 

Моїй бабусі 72 роки. Вона живе в селі, в якому немає жодних комунікацій. Я їжджу до неї на електричці, вожу їй продукти. Усе, що було в неї на городі, вибило снарядами.

Три місяці у чоловіка майже не було роботи. Було дуже сутужно фінансово. Також виникали труднощі з дистанційним навчанням дівчат. Над селищем кружляли літаки – діти боялися. Зараз у Письменному тихо, однак віддалік чути звуки вибухів. Думаю, війна триватиме ще рік. Мрію, щоб вона закінчилася і більше ніколи не повторилася.