Мені 65 років. Я жила в селі Чорнобаївка Херсонської області з чоловіком, сином і мамою. Коли село потрапило в окупацію, по вулицях їздили російські танки, були обстріли. Неподалік вибухнув снаряд – у будинку вилетіли вікна й двері. 

Ми з чоловіком і сином два місяці ховалися в підвалі. Мама сліпа. Ми кілька разів відвели її в підвал, але їй там було холодно, тому надалі вона залишалася в кімнаті. Не вистачало продуктів і ліків. Росіяни обікрали магазини й видавали наші продукти за свою гуманітарну допомогу. Розігнали людей у тому місці, де випікали хліб, і забрали всю випічку собі. Вимикали світло, розбивали трансформаторні будки.

Одного разу росіяни на очах у людей вбили двох хлопців, що йшли вулицею. Ще й тіла не давали забрати. 

Донька степом добралася до нас із Херсону. Ми тричі намагалися виїхати з села, але росіяни завертали нас. Згодом все ж таки випустили. Задавали питання чоловікові. Донька була за кермом. Вона сподобалася одному окупанту – він хотів забрати її. Сказав, щоб за кермо сів чоловік або син. Але вони не вміють водити автомобіль, у них навіть прав немає. Зрештою, окупант відпусти доньку. А на одному блокпості ледь не забрали сина у свою армію. 

Ми рухалися в колоні дуже повільно, бо були обстріли. По дорозі траплялися розбиті й обгорілі автомобілі. Коли побачили біля Кривого Рогу наші пости, то дуже зраділи. Нас зустріли й поселили в школі, погодували, незважаючи на те що ми приїхали о другій годині ночі. Зранку ми помітили, що у машині зчесане днище.  Кілька днів чекали, поки нам відремонтували її. Отримали гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Потім поїхали до Умані. Там виявили, що усю дорогу протікав бак. Ще два дні пішло на ремонт. Донька виїхала у Грузію. Її чоловік – моряк. Вони зараз удвох там. Я з чоловіком і сином мешкаю в Києві. Чоловік і син працюють.