Мені 19 років. Я з міста Снігурівка Миколаївської області. Навчався у Миколаєві. Там застала мене війна. Про її початок я дізнався від друга. Потім зателефонували батьки й сказали їхати додому. Я зібрав речі в гуртожитку і виїхав до батьків. Лунали вибухи. Було страшно. 

Не було світла й води. Доводилося зі знайомим їздити до джерела. Також ми збирали дощову воду. Жили в родичів. Вони поїхали й попросили наглянути за  господарством. У них був деякий запас харчів. До того ж вони переказували нам гроші. 

Наш будинок знаходиться біля вокзалу. Добре пам’ятаю, як росіяни вперше зайшли на вокзал. Їх було дуже багато. Шикувалися, щось виставляли. Найважчим було усвідомити, що вони з’явилися в місті і що потрібно якось жити в таких умовах.

Росіяни виламали двері в нашому будинку. Батько вийшов поговорити з ними. Вони наставили на нього зброю. Я сидів і молився, щоб з ним нічого не сталося. На щастя, все обійшлося. Росіяни про щось розпитали батька й пішли. Я зробив декілька фотографій, але, на жаль, вони не збереглися. Окупанти забрали в мене телефон і видалили фото.

Коли в місті з’явилися наші військові, мене переповнювали емоції. Усі дуже раділи. Я вірю в наші ЗСУ. Сподіваюся, що війна не триватиме довго. Хочеться довчитися в університеті, знайти хорошу роботу й працювати у вільній Україні.