Олена у перший день війни проводила на фронт чоловіка і племінника. Вони з сестрою допомагали теробороні, але за відсутності зброї хлопці не могли втримати рідне село

Я жителька Розівки Запорізької області. Мій чоловік брав участь в АТО, а на початку повномасштабного вторгнення пішов захищати Батьківщину. Я начальник служби у справах дітей Розівської селищної громади. Мені 44 роки.

Син моєї рідної сестри також АТОвець, і він теж пішов у перші дні захищати Батьківщину. А ми з сестрою там пробули ще 45 днів, а потім нам сказали, що потрібно виїжджати, оскільки ми в чорних списках у росіян як родини АТОвців. До того ж, ми ходили «Айдарівцям» готувати їжу, поки вони в нас стояли.

Ми якраз були у хлопців, і вони сказали, що потрібно розходитися, оскільки зараз почнеться бій і ніхто не знає, як усе буде. Коли ми виходили, нас прикривали: попереду їхали хлопці та позаду. 

Нас вивозив мій кум - він повернувся по нас. Ми забігли до підвалу, коли почався бій. Були в центрі Розівки - через цю вулицю росіяни зайшли. Десь о дванадцятій почався бій, а о п’ятій вечора росіяни вже були в нас. 

Українські військові мужньо трималися, але не було чим воювати. Це були хлопці та дівчата, які відходили з Волновахи. Молоденькі… Це дуже тяжко. 

Шокувало, коли росіяни зайшли. Вони почали тягати якісь мішки в центр зайнятості. Ми не відразу зрозуміли, що вони розгромили всі магазини. А те, що не змогли винести, розтоптали ногами. Порозбивали вітрини. Наступного дня не було нічого в магазинах. 

Хліб змусили пекти підприємство «Прогрес», але в них там не пекарня, а просто духова шафа. Вони й раніше випікали для своїх. Росіяни не дозволяли цей хліб продавати. У центрі поставили стіл, і цей хліб, який пікся з усього українського, роздавали на камери, наче це вони нас годують. Нам люди так розповідали, бо ми не ходили туди з сім’єю. Ми три тижні просиділи без хліба. 

Один приватник дав їм воду, то росіяни теж її роздавали на камери й показували, які вони молодці. Потім почали запрошувати до себе тих, хто працював у селищній раді. Ми з сестрою ходили дивитися, що в неї коїться у квартирі, і зустріли дорогою нашого депутата. Він спитав: «А ти знаєш, що завтра на роботу? Було сказано в понеділок о дев’ятій ранку бути на робочих місцях». Але я нікуди не пішла. Хто він мені такий, щоб його слухатися? А у вівторок, 12 квітня, ми вже виїхали.

Ми проїжджали дуже багато постів. І нас постійно питали: «Навіщо ви їдете? Ми скоро і Запоріжжя візьмемо». Це просто неможливо було слухати. 

Я ще й собачку з собою забрала. Вона маленька, і в неї над очима плямки. То росіяни казали: «Бідолашна собачка! Мабуть, натерпілася…» Так хотілося сказати: «Це ж усе ви наробили! Хіба тільки собачка натерпілася? Ми все покидали, повиїжджали!»

До нас приходили якісь незрозумілі орки о другій ночі, вибивали двері, кричали, що якщо тут є чоловіки, хай виходять, ніхто їх не битиме. Сусід ввімкнув світло та сказав, що тут тільки літні люди та діти, але двері нам усе одно виламали. Ми дуже перелякалися тоді.

Психіка зіпсована, все дратує. Наче й  стримуємося, намагаємося не розкисати з сестрою, бо потрібна підтримка нашим хлопцям. Уже другий рік вони на війні.

Закінчення війни чекаємо постійно. Ми думали, що їдемо на місяць. Ми б звідти і не виїжджали, бо вважали, що ось-ось наші хлопці зайдуть і їм потрібна буде допомога. Але таки довелося звідти вибиратися, бо почали перевіряти сім’ї АТОвців.

Я хочу повернутися назад у Розівку. Бачу в майбутньому тільки перемогу.