Мені шістдесят років. Я живу в місті Снігурівка Миколаївської області. До війни працювала керівником гуртка в Будинку творчості. Приходило багато дітей. Робота приносила мені задоволення. У травні мала йти на пенсію, але через окупацію не змогла цього зробити. Оформилася аж в кінці листопада. 

Про початок війни я дізналася від доньки, котра мешкала в Києві. Після її дзвінка побачила виступ президента. Того ж дня над нашим містом літали ворожі літаки. 19 березня у Снігурівку зайшли російські військові. Місто було окуповане вісім з половиною місяців. Я не виїжджала, бо маю хворих маму і брата. Мамі 89 років, брату - 70. Донька виїхала за кордон. 

У нас не було світла, газу, зв’язку, води. По воду доводилося ходити до струмка, що знаходиться далеко. Ми згуртувалися з сусідами і ділилися, чим могли. По шматочку доїдали останню хлібину. Не було борошна і солі. 

Росіяни без упину обстрілювали нас. Особливо ночами. Я розкладала у різних місцях папірці з номером телефону доньки, щоб у разі влучання снаряду в будинок і нашої загибелі люди могли сповістити її про це. Місто дуже побите. Розбиті школи й магазини. У Будинку творчості вибиті вікна і двері.

Окупанти ходили по домівках, відбирали телефони, побутову техніку, автомобілі. Вони заселилися у будинки людей, які виїхали, а потім грабували їх. У деяких навіть лінолеум здерли, а деякі домівки спалили. Найбільш активно росіяни займалися грабіжництвом перед втечею.

Дев’ятого листопада стояв гул: окупанти на своїй техніці залишали Снігурівку. А наступного дня з’явилися наші військові й повісили прапор на Будинку культури. Ми також дістали прапори, які сховали, поки були в окупації, і побігли назустріч нашим захисникам. Ми плакали від радості й обіймали їх. 

Хочеться, щоб якнайшвидше закінчилася війна, щоб усі наші землі були звільнені.