Налякана окупацією родина змогла врятувати двох донечок, але батькові чоловіка не пощастило – він попав у полон до окупантів та зазнав тортур.

Ми проживали в селищі Чернігівка Бердянського району. Чоловік працював, а я була вдома, займалась домогосподарством. Жили, як усі люди.

Коли вранці 24 лютого подзвонили й сказали, що почали бомбити, у нас був шок, паніка: ми не знали, що робити, як жити далі. З ранку до вечора не знали, на що очікувати. Було страшно, ми не могли спати. Про спокійний сон забули одразу.

Спочатку ми чули, що десь там воюють, десь там стріляють. Третього квітня вони заїхали до нас, і після проїзду колони почали будувати блокпости. Коли нам з дому треба було дістатись до батьків, ми проїхали через один блокпост і побачили їхнє відношення до нас. Нас роздивлялись, у нас щось питали, в сумках рились. Це дуже тяжко бачити і відчувати. Не знаєш, що від них очікувати. Стоїш на тому блокпості і не знаєш, чи ти зараз проїдеш далі, чи в тебе дитину заберуть, чи чоловіка. Мої діти почали плакати, в них була істерика.

Це було дуже важко, особливо тому, що мій свекор побував у них в полоні. Його тримали двоє суток. Моєму свекрові 68 рік, і його налякали до стану овочу. Чоловік своїх дітей поховав, пройшов стільки всього… Особливо прикро, що йому 68 років, а викрадачам-військовим – по 18, 20, 25. І вони починають вказувати, як нам жити. Ніякої поваги до віку, та і взагалі до всього людського, в них немає.

До війни ми купили будинок і встигли прожити в ньому лише два місяці. Нам довелось звідти виїжджати, і туди заселились окупанти. Ми не могли нічого взяти з собою – ні одяг, ні той фен чи плойку для волосся, бо то зараз «їхнє». От у мене дім стоїть, там є все, а я нічого не можу звідти забрати, бо «їхнє».

У нас дві донечки, тому вирішили рятувати їх. Адже не знаємо, що у тих людей на умі, що від них очікувати. Їхали своєю машиною і потрапили під обстріл. Я думала, що молодшу доньку не довезу.  У неї був нервовий зрив, який ми дуже тяжко пережили.

Ми з чоловіком і дітьми виїхали, але батьки залишилися. У них в магазинах уже нічого не лишилось. Гроші на карточці, але їх не зняти, щоб навіть оплатити елементарне. Взагалі перестало все працювати.

Тому ми переїхали до Запоріжжя. Тут добрі люди, добрі фонди. Ми отримували гуманітарку, й від Фонду Ріната Ахметова отримували допомогу – продукти. Як то кажуть, мир не без добрих людей.

Але війна, звичайно, вплинула на нас дуже погано. Нам довелося залишити будинок, дітям – школу. Старша донька вже у випускному класі, вона залишилася без друзів. Ми залишили дома все. З тими родичами, хто теж залишився, ми не можемо зв’язатись, щоб спитати у них, як справи. Тому що у нас там вважають, що люди, які виїхали звідти, є зрадниками.

Нам дуже хочеться додому, в свій будинок, їсти зі свого посуду, спати на своєму ліжку. З мене зробили переселенця, і дуже тяжко влаштуватися на роботу. Не хочуть, на мою думку, брати на роботу таких людей, бо думають, що сьогодні ми тут, а завтра ми десь далі.

Хочеться жити, як ми жили до війни. Дуже хочеться повернутися, щоб в нас все було добре.