Поспіхом зібралися та поїхали світ за очі, залишивши вдома улюбленців, коли на містечко почали сипатися снаряди. 

Я з Гуляйполя. Зараз ми переїхали до Запоріжжя, тому що вдома почали бомбити, і нам прийшлося виїхати ще в березні. Я працювала в лікарні молодшою медичною сестрою, але прийшлося кинути все і поїхати.

У день 24 лютого я якраз на зміну прийшла. І всі зранку обговорювали початок війни. Ніхто не вірив, що буде прямо так, що вони зайдуть так далеко. Ми вірили, що їх зупинять раніше, і ми сподівалися, що не буде такого страшного, що є зараз.

З 4 на 5 березня почалися до нас прильоти. Ми тоді ще нікуди не збирались, а вже коли 9 березня я прийшла з роботи і почалися прильоти, то вирішили їхати. Почало прилітати не так уже й далеко. Це нас підштовхнуло кинути все і тікати.

Виїздили поспіхом, зібралися хвилин за 15-20. Їхали машиною, яку надали знайомі. І так вийшло, що виїхали пізно, а треба було встигнути до сьомої години вечора, тому що в усьому місті розпочиналась комендантська година. Ми в’їхали до знайомих за п’ятнадцять хвилин до сьомої. Шлях був такий, що ми все були на нервах. Боялися, що не туди їдемо, бо ми ніколи цією трасою не їздили.

Нас прихистили знайомі знайомих, і зараз ми у них проживаємо. Я знайшла тимчасовий підробіток. Зараз почали відкриватися підприємства, а на початку, коли ми приїхали, тут всього небагато було. В магазинах полиці пусті, чіпси і сухарики позалишалися. Макарони та все інше розібрали. Було дуже страшно, ніхто не знав, чим то все закінчиться. І щодо роботи – все ж закрите!

Держава переселенцям дві тисячі доплачує. Ми  живемо у знайомих, які з нас не беруть грошей за проживання. А якби довелося знімати квартиру чи будинок, було б фінансово важко.

Є й психологічні розлади після того, що ми пережили. Хоча знаходимося тут, все одно думками залишаєшся там, у Гуляйполі. Переживаємо за людей, за своє містечко, яке щодня розбивають. Психологічно важко через те, що вдома залишилися наші домашні улюбленці – собачка та кішечка. Наша сусідка їх годує.

Вся ця ситуація до сих пір шокує, просто в голові не вкладається. Ми не можемо повірити, що все відбувається так жорстоко і так не по-людськи. І ракети, і обстріли не тільки на територіях розмежування, а й по мирних містах. І прильоти по різних областях. Це до сих пір шокує.

Але й вражає, наскільки багато волонтерів, які допомагають. От ми приїхали в Запоріжжя, і одразу отримали гуманітарну допомогу, в нас ще тоді роботи не було. Підробіток я знайшла тільки місяць тому. А так волонтери допомагали і продуктами, і засобами гігієни. Це до сих пір вражає.

На Гуляйполе возять продукти та воду, допомагають людям, які залишилися. У нас там від 2 березня світла немає, та й води толком по квартирах немає. Лише у тих, хто в приватних будинках, і то не в усіх. Наш мер організував підвіз води бочками.

Я вважаю, що велике діло – те, що роблять волонтери, які їздять під обстрілами щодня. Дуже вражає їхня сміливість, відданість, щоб допомогти людям.

Ми те ж у родині разом, підтримуємо один одного, щоб не так важко було. Намагаємось менше друг другу незадоволення виказувати, щоб менше нервів було через це.

Вважаю, що наше ЗСУ скоро ворогів погонить, і ми повернемося додому. Є надія, що будемо відбудовувати наше містечко, і я зможу повернутися до своєї роботи. Так що живемо надією, що це станеться якомога швидше.