Ми з сином - ВПО із Сєвєродонецька Луганської області. У березні 2022 року переїхали до Дніпра. До цього близько місяця залишалися у рідному місті під час активних бойових дій. Зрештою стало настільки небезпечно, що ми вже боялися, чи зможемо встигнути добігти до бомбосховища. Виїжджали практично без речей. Сьогодні ми знаємо, що всі наші домівки пошкоджені.

Про початок повномасштабної війни ми дізналися 24 лютого 2022 року, коли близько п'ятої години ранку прокинулися від гучного вибуху. У Сєвєродонецьку активні бойові дії почалися фактично з першого дня.

Того ж дня ми сказали сину, що почалася війна. Приховувати це не мало сенсу - дитина постійно чула вибухи у місті. Спочатку син не розумів, що насправді означає війна, тому сприйняв наші слова досить спокійно.

Одним із найстрашніших моментів став день, коли снаряд влучив у наш будинок. Після такого залишатися у місті ставало дедалі страшніше. Кожен вихід до бомбосховища перетворювався на ризик, і зрештою ми зрозуміли, що потрібно евакуюватися.

Психологічні наслідки війни відчули всі мої близькі. Особливо важко переживають усе люди старші за 50 років. Втрата звичного життя, дому та постійне відчуття небезпеки сильно вплинули на нашу родину.

Ще у Сєвєродонецьку ми зіткнулися з нестачею найнеобхіднішого. Через бойові дії магазини та аптеки переставали працювати. Навіть коли вони відкривалися, запаси продуктів і медикаментів швидко закінчувалися, а доставляти нові товари до міста вже не могли.

Серед небагатьох речей, які були з нами під час евакуації, залишився компас. Ми поклали його до рюкзака, тому що, залишаючи рідне місто, навіть не знали, де зрештою опинимося. Тепер цей компас нагадує про той шлях у повну невідомість.