Воєнний пенсіонер займає чітку проукраїнську позицію і ніколи їй не зраджував. Навіть попри родинні стосунки

Я пенсіонер, мені 80 років. Живу в Очакові Миколаївської області.

24 лютого прокинувся від вибуху. Вибухи були навколо нас. І так продовжувалося до двох годин - з четвертої ранку десь до шостої. Тоді був перерив, а після продовжувалося. Я військовий, тому зрозумів, що це щось ненормальне. Обстановка була така, що на це тільки можна було й думати. Звісно, ми вже знали, що відбувалося і хто в нас націлив свої зуби.Наступна ніч теж була дуже гучною, з вибухами. А ще щось гуділо з неба.

Ми з жінкою на першому поверсі живемо, тому нікуди не переміщалися. В одному слава Богу - хоч не розбило іще наш дім. У нас вже такий вік, що ми нікуди не думали евакуюватися.

Діти мої живуть у агресора – це болюча тема. Я сам звідти перебрався сюди у 2014 році. З Севастополя виїхав до Очакова через російську агресію. Там залишився мій будинок і два мої сини.

Труднощі у мене тільки психологічні - більше нічого.

Дякую, що все тут наші підтримували всі. Трохи вже, звісно, улучшилося. Дякую нашим збройним силам. Я б такий, що пішов би теж їм допомагати, але не беруть за віком. 

Особливо десь перши тиждень-два так було трохи трудно. Але тому що якось ми, мабуть, старої закалки, тому все в нас було. Ми навіть ділилися. Як бачили, що людям чогось не вистачало, чим могли, тим ділились.

Тут одразу багато хто повиїжджав. Наприклад, з нашого під'їзду ми залишилися три сім'ї. Гуманітарна допомога зараз вирівняла трохи і все, так сказати, стало більш-менш.

А от там, де у мене садівництво - на Кінбурнькій косі - там люди якраз знаходяться зараз під рашистами. От ми зараз і пенсію отримуємо, і магазини працюють, а в них нема нічого. Рашисти ще й не дають спілкуватись – зв’язок з ними є дуже рідко. А там залишилися родичі дальні, я ж народився там.

Найбільше мене шокують оці колаборанти-зрадники серед нас. Адже тут жили, знають цю рашистську мразь. Я ніколи не змінював і не приховував свої переконання, навіть коли служив.

Можливо, потрібно не ставити економіку вище всіх, а краще свідомість нашу. Ось що має бути вище. А тоді вже буде все інше: і економіка буде високою, і виховання наше буде нормальне.

Ну, я так думаю, що людям нашим, і мені в тому числі, розкриє очі ця війна. Треба брати, як кажуть, за шкірку: чи туди, чи туди. Середини, я вважаю, не має бути. Не хочеш – тоді, як у тій поговорці, - чемодан, вокзал, росія, і будь здоров.

Думаю, що у мене буде такий емоційний підйом, коли ми їх розіб’ємо. Все-таки навіть у такому віці хочеться жити, а не помирати. 

Я так думаю, що наша перемога буде в найкращому випадку на кінець весни – це в кращому випадку. Може ще і літом закінчитися. Але закінчиться обов'язково у наступному році. Обов’язково – нашою Перемогою, у мене навіть з першого дня не було інших думок.

Найважливіше - це майбутнє. Я б хотів, щоб все було тихо і спокійно. Треба, щоб в країні були достатки. Щоб вона могла підняти свої крила і добре їх розкрила.