Евген працює на заводі, а після роботи вдома займається винахідництвом. Не дивлячись на регулярні обстріли, не збирається залишати рідну домівку і улюблену справу

Я 17 років працюю на моєму рідному Нікопольському трубному заводі. У мене є хобі: я вдома працюю з паяльником – займаюсь електронікою. Тому й вкладаюсь спатись пізно. 

Напередодні 24 лютого все було, як завжди. Ліг спати, а зранку жінка будить на роботу і каже: «Війна, стріляють!». Я завжди трохи цікавлюся тим, що відбувається у світі. А тут кажу: « Не може бути! Яка війна, ну чого ти мені розповідаєш?» А включаю телевізор – дійсно: там ракети, вибухи, там щось інше. Ну, що ж - встав, зібрався і пішов на роботу.

Поки я був в дорозі, не чув, що у нас прилетіло кілька ракет в район Марганця. Це вже на роботі хлопці розповіли. 

Ну, ладно, ракети, й ракети. В промисловому дворі зустрічаю начальника свого, він каже: «Я їду в Харків за дитиною, приймай керівництво на себе». А я ж такий ще кажу: «Ви що, знущаєтесь?» Він мені розповів, які задачі на день. Але люди стали казати, що в новинах пишуть, щоб всіх відпускали по домівках. Тоді я сказав, що нікого не тримаю. Ну а сам, звісно, попідтягував якісь питання: закрив табель, ми з ще одним начальником цеху відключили обладнання і пішли додому. 

Тоді ще було тихо - був сонячний день, нічого не передбачало біди. Все було добре. І так, по-моєму, продлилося десь з місяць, мабуть. Поки війна до нас не дійшла, було на той момент, що потроху виводили людей на якісь роботи, спробувати запускати цех. Взагалі, цех запустили десь через місяць: продовжили катати трубу. Катали ми її добросовісно, поки не почалися постріли з боку Енергодара. 

В наш цех прилетіло кілька разів, але нічого – ми знову продовжуємо працювати. Хоча і зараз ось воно там, буває, стріляє, але ми собі добросовісно працюємо. 

Ну, я розповів, що займаюся електронікою. У мене в планах було зробити якусь свою міні-електростанцію у дворі, яка б забезпечила мене на старості енергією і якоюсь радістю в житті. І все це залишити, кудись евакуюватися, я просто не можу. Адже на це було стільки потрачено сил, енергії, часу, я на всьому економив. Тому евакуюватися не збираюсь - просто не бачу в цьому сенсу.

Мені так повезло, що я з вікна бачу, коли стріляють з Енергодару - мені так спокійніше. Прилетіло раз у двадцяти метрах від мого будинку - всіх сусідів, так скажімо, покришило, а я вистояв. У мене навіть скло в будинку не розбилося - обійшлося. Так і живемо. 

Найстрашніше починається ввечорі, але в мене страху такого немає. Я просто звик працювати по вечорам, а тут світла не можна включати. Зараз ще морозу немає, десь форточка відкрита - можна щось чути. А якщо закупоритися, то реально - страшно. Хоча я сподіваюся на якусь удачу. Єдине, що мене тривожить - це незнання, куди приземлиться снаряд. По звуку вже вирішую - плюс-мінус туди чи сюди.

Я завжди якийсь позитив шукаю. У мене задача - вижити будь-якою ціною і допомогти моєму оточенню в майбутньому. Будемо жити.