Мені 37 років. Я мешкаю в місті Барвінкове Ізюмського району Харківської області. У мене є чоловік і дві доньки. Я працюю в міській раді. Чоловік пішов захищати країну.

Коли дізналися про наступ на Ізюм, стало страшно за дітей. Два дні просиділи в холодному підвалі, а на третій я зрозуміла, що довго так не витримаю. Шостого березня зібрала речі й разом з мамою і дітьми поїхала на поїзді до Львова.

Потяг був настільки переповненим, що деяким мамам з немовлятами доводилося спати в коридорі. У Києві над потягом свистіли снаряди.

Зі Львова ми виїхали у Варшаву. Два місяці тому повернулися додому. Мені не хотілося залишати країну, однак чоловік наполіг.

Мене шокували розповіді чоловіка про те, що окупанти наробили в Ізюмі. Це просто звірство. А ще не вкладається в голові позиція наших родичів з росії: вони схвалюють дії свого президента й армії.

Мене приємно вразило ставлення польських дітей до наших. Вони такі чуйні. Коли ми від’їжджали, вони залишили доньці на пам’ять чимало подарунків.

Хочу, щоб швидше закінчилася війна й ми нарешті були в безпеці. Мрію, щоб наша країна вступила в ЄС, щоб життя було кращим, ніж до війни.