Доношенко Ірина, вчитель Комунального закладу "Безруківський ліцей" Дергачівської міської ради Харківської області 

«1000 днів війни. Мій шлях»

В холодну лютневу ніч 2022 року війна увірвалася і в наші будинки, підступно, жорстоко, поки ми спали і навіть не очікували, що життя розділиться на «до» та «після» і вже ніколи не буде таким, як раніше. Мов хижі шуліки літали над нами ворожі літаки, скидали бомби і сіяли смерть.

Холодний підвал став притулком наляканих мешканців нашої багатоповерхівки, у якому ми спали, їли, молились і завмирали під реактивні звуки літаків.

Та поступово людей ставало все менше, місто перетворювалося на примару. Закривалися магазини, аптеки, дедалі більше будинків перетворювалися на руїни, через обстріли днями не було світла і газу. Важко було повірити, що все це відбувається з нами насправді і це не страшний сон, та він усе не закінчувався.

У квітні наша сім’я виїхала до Полтавської області, бо надалі перебувати у такому пеклі вже просто не було сил, і хоча їхати було страшно, бо дорога прострілювалася, та це був єдиний шанс вижити.

Минали місяці, війна набирала обертів та не згасала надія: ми вірили, що зможемо повернутися додому. Як тільки звільнили Харківську область, нас вже було не зупинити. Ніколи не забуду цю мить, коли переступили поріг дому, лилися сльози і хотілося цілувати стіни. У вщент розбиті вікна свистів вітер, будинок був ще майже порожній, але ми були щасливі.

Квіти загинули на підвіконнях, серед кімнат валялося розсипане скло, шафи та двері розбиті уламками снарядів, стояла гнітюча тиша у під’їзді – та все це такі дрібниці у порівнянні з тим пеклом, яке довелося пережити.

На столі так і залишилася стояти тарілка з солодкими грінками, обсмаженими у яйці, що я приготувала для своєї родини, та які ми так і не встигли скуштувати через обстріли в останню ніч перед від’їздом. Ці грінки стали символом нашого життя та нескореності зовнішнім подіям, вони і досі стоять у кухні на полиці, зовсім не зіпсовані плином часу.

Наразі наша область щодня перебуває під обстрілами, палають ліси та поля, а найстрашніше – гинуть люди у своїх домівках, у магазинах, серед міста…

Ми вже забули, яким буває чисте повітря, коли була остання спокійна ніч. Щоранку радієш, що прокинувся і у тебе є принаймні ще один день життя.  Тривоги інколи тривають більше доби. Та ми не здаємося, не зважаючи ні на що, хоча страх і досі огортає, і серце виривається з грудей щоразу під час вибухів.

Продовжуємо працювати в таких жахливих умовах, дистанційно надаємо знання учням, проводимо додаткові уроки в укритті ліцею, різні заходи, перегляди фільмів, намагаємося подарувати дітям хоч маленьку радість дитинства, яке у них безжально забрали.

У наших дітей не так багато приводів для посмішки, вони знають, що таке жити у постійній небезпеці, де смерть грає з кожним у рулетку, їм довелося рано подорослішати. Війна забрала друзів, розлучила рідних, змінила життя, зруйнувала мрії, але доки ми живі, все ще можна змінити: запалити нові мрії, зустріти інших гарних людей, навчитися жити серед сумних реаліїв, допомагати військовим і людям, які поруч.

Мої батьки залишилися у Полтавській області як ВПО, мій кум та два друга вступили до лав ЗСУ і захищають нашу країну, подруги виїхали з дітьми за кордон.

У кожного свій шлях у цьому житті та власні спогади, що лягли тягарем у душі, сльози, що ніколи не висохнуть, дороги, які вже не будуть пройдені, слова нікому так і не сказані, рани, що ніколи не загояться…

Над нами тепер кружляють літаки і гелікоптери нашої армії, ми під надійним захистом ЗСУ і віримо, що настане день, коли замість КАБів і ракет у небі літатимуть тільки ластівки й лелеки.