24-го числа я збиралась на дачу, а мені донька подзвонила з-за кордону і сказала, що у нас війна. Я живу в дев’ятиповерхівці, мені сусідка сказала, що десант спустився в Олешках, вже на мосту Антонівському. Це було в обід. Я сиділа в окупації до 11 листопада.

У нас поряд був завод - ми там брали воду. Продукти були, бо в мене 13 березня день народження. Я думала, діти приїдуть, і затарила холодильник. Готувалася до одного, а вийшло - до іншого. Згодом холодильник не працював, і я пішла жити до дочки. 

Потім я взагалі без світла була, погано було сильно зі зв'язком. У мене телефон не підтримував 4G, і я не могла дзвонити. Руську сімку купували - аж потім змогли зв’язатися. Ходили на набережну, де є вишка. Я була одна,  тож продуктів мені хватало. Потім можна було в магазинах, тихенько, щоб ніхто не знав, карточкою розрахуватися. 

Я сильно росін боялася, бо вони ходили по квартирах. У нас депутат жив – до нього приїхали рано-раненько, вибивали двері. До подружки приходили, бо в неї син у прокуратурі. 

Виїжджали під обстріли - окупанти з лівого берега стріляли. Я сильно боялася проїжджати їхні блокпости, бо  говорили, що сумки вивертають. У мене були документи на дачу і на квартиру. 

Я боялася, щоб не загубити оці документи, і не виїжджала. А коли подружка їхала машиною сюди, я з ними виїхала. Вони сказали мені: «Давай їхати, бо буде тут другий Маріуполь».  

Живу в Чорноморську у доньчиних знайомих. Вони в домі, а я в літній кухні. Я їм плачу комунальні, стараюсь продукти, які можу, купити і принести. 

У дочки мала дитина - вони за кордоном, а друга дочка в Україні, у неї своя сім’я. Переживаю, щоб було куди повернутися, бо в наш дім прилетіло, в дев'ятий поверх. У мене вікна на другу сторону, то наче цілі поки, а у сусідки на площадці все розбило. Дачі нашої вже немає. Але то не саме головне. Коли діти гинуть – це саме страшне.

Я хочу, щоб з родини всі живі залишилися з родини і всі були здорові. Щоб ми скоріше перемогли і закінчилася війна. А більше в мене мрій немає.