Черенкова Дар’я, 9 клас, Краматорська гімназія № 13

Вчитель, що надихнув на написання есе - Боєвська Вікторія Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Той день, 24 лютого, я пам’ятаю дуже добре.  Прокинулася о 6 ранку. (Тоді я завжди просиналася в такий час, щоб зібратися до школи.) Але коли йшла до  ванної кімнати, мене зупинила мама. Вона сказала: «Послухай…, почалася війна».

Виявилося,  що всі, окрім мене, прокинулися ще дві години тому від вибухів. Я зазвичай міцно сплю, тому мене навіть таке не розбудило.

Завжди вважала, що війна - це дуже страшно, але в той момент  почувала себе на диво спокійно, напевно, у той час  ще не усвідомила всієї серйозності ситуації. Єдине, що мене тоді хвилювало: чи треба йти до школи. Перспектива поспати ще декілька годинок виглядала досить привабливо. Але цей спокій тривав недовго. Я сиділа на дивані, читаючи чат класу, чекаючи хоч якусь інформацію.

І в той час пролунав вибух, хоча зараз я розумію, що він був досить далеко. Тоді я не на жарт злякалася. Але, на жаль, це був тільки початок.

А далі - напівпорожні полиці магазинів, безлюдні вулиці, постійні вибухи, ночі в коридорі та зібрані речі на випадок, якщо доведеться бігти в підвал. Це все нагадувало якийсь фільм про апокаліпсис, але, на жаль, війну не можна поставити на паузу чи прочитати в коментарях, який буде фінал.

Минали місяці. Спочатку було страшно, але все ж люди звикають до всього. З часом це все стало звичним. Допоки ситуація не почала погіршуватися.

Моя сім’я вирішала виїхати. Ми зібралися і 7 квітня поїхали на вокзал. Тоді мав бути евакуаційний потяг. Натовп людей… Набагато більше, ніж може вміститися в один потяг. Тому батьки стали чекати прямо на платформі, щоб встигнути зайняти хоч якісь місця, бо їхати стільки годин стоячи зовсім не хотілося. А я, старша сестра, бабуся та маленький песик чекали в машині. Тато не збирався їхати з нами.

Він хотів посадити нас на потяг і повернутися додому до дідуся, який  не мав змоги виїхати. Але в той день додому поїхали всі.

Ми простояли там годин 8 точно, та потяг скасували. І не залишалося нічого, як з неймовірною втомою поїхати додому. Наступного дня мама вирішила (ніби відчула) не вирушати так рано, а поїхати на той час, коли прибуває потяг. Це буквально врятувало нам життя. Коли батько вже заводив машину, ми почули досить сильний вибух. І тато вирішив зателефонувати своєму приятелю, який працював на вокзалі, й запитати, чи буде сьогодні потяг.

Спочатку друг не брав слухавку, але коли взяв, запитав у тата: «Який ще потяг? Ти що не чув, що сталося?». Тоді ракета поцілила у краматорський вокзал.

Потім ми дивилися фото, жахливі фото з кров’ю, трупами та згорілими автівками саме на тих місцях, де могли б бути мої батьки і стояти наша машина. Тоді ми вирішили залишитися вдома,  бо їхати -  ще страшніше.

Як і всім українцям, війна внесла в моє життя багато змін. Ми всі вже ніколи не станемо колишніми, не повернемося до спокійного життя, не вилікуємо свою психіку і не повернемо рідних, які загинули.

Мені пощастило не втратити нікого на війні (мої дядьки та двоюрідні брати на фронті були поранені), але за той час, який ми залишалися вдома, помер мій дідусь (не виїхала «швидка»), так і не дочекавшись кінця цього жахіття.

І ми все ж виїхали через деякий час. Цього разу, на щастя, все пройшло добре. Ми вже понад рік живемо в Чернівцях. Війна - це те, що створили жадібні та неадекватні клоуни, ті, хто уявили себе Богами, які можуть вирішувати долі людей. Такі, як путін та його прихильники. Ми повинні бути сильними й дочекатися нашої перемоги заради тих, хто захищає нас.

Маємо вірити та допомагати нашим ЗСУ, тому що їм найскладніше. Україна - понад усе!