24 лютого я була в селі Циркуни, Харківської області, яке одне із перших прийнято удари ворога. Саме з 24 лютого і пробула там в окупації. 10 травня моє село звільнили від ворога та нас вивезли до Харкова.

Все життя в окупації було важким. Без світла, води та газу. Не було мобільного зв'язку, ми не могли навіть повідомити своїх рідних чи живі. Це дуже страшно, коли батьки не могли про мене нічого дізнатись і навіть думали, що я вже загинула…

Були проблеми з нестачею продуктів харчування, із засобами гігієни. Люди збиралися групами, ділились, у кого що було. Також у нашому селі був м'ясокомбінат і перший час звідти людям роздавали продукти, поки не зіпсувалось. Але були випадки, коли люди забирали звідти і зіпсоване м'ясо, птицю, вимочували його в оцеті, спеціях та готували, бо їсти їм взагалі було нічого… Життя у підвалі було, погіршилось здоров'я, а ліків не було. І кожного дня був великий страх за життя, коли ворог заходив до домівки, з обшуками, погрозами. Забирали людей до полону, є випадки знущання над жінками.

Війна нас ще більше об’єднала, зробила сильними. Зараз ми живемо разом з родиною, бо після такої страшної розлуки, не хочемо знову покидати один одного.

Найщасливішим моментом стало звільнення мого села від окупанта. Зі сльозами на очах ми зустрічали наших українських захисників.

Зараз роботи немає. За професією я юрист, але дуже хочу отримати професію психолога, щоб допомагати людям, які пройшли через такі страждання як я.

У сирому підвалі я спала у теплому светрі свого тата, він мене зігрівав. І мені здавалось, що це саме батько мне обіймає, що він поряд зі мною. Цей светр у мене залишився як оберіг.