Перший день війни запам'ятався дуже страшним. Донецьк бомбили, ракети, як мухи, літали по Селідовому. 

Ми виїхали 19 серпня, коли в місті не залишилось ні садочка ні одного, ні школи, ні магазинів, ні лікарні. Там нічого немає, місто страшне. Тепер ми переселенці, залишилися без нічого. В 73 роки залишилися бомжами.

Ми винаймали машину і виїжджали, евакуацію не чекали. Звичайно, тяжко. Все кинули і приїхали без нічого. Люди надали нам помешкання.

Батьків там поховали і переїхали сюди, а кладовища там розбомбили. Живемо і переживаємо. 

Ми з чоловіком тут поки що, а діти в Дніпрі. Онук на діалізі в лікарні ім. Мечнікова. Друга дочка була з нами, але тут роботи немає, то вона поки шукає роботу.

Нас прийняли звичайні люди, ми тут живемо, а більше нічого не получали. Там поки жили, нам «гуманітарку» давали, продукти, а тут нам нічого не давали. Не знаю, чи дочекаємося ми перемоги, а дуже б хотілося.