Я виїхав з Маріуполя 20 лютого з мамою - їй в Києві зробили складну операцію. В той день, коли потрібно було повертатися додому, ми прокинулися в Києві від вибухів. У нас із собою був мінімум речей, а потім сусіди сказали, що згорів мій будинок, моя машина і документів багато згоріло. Ми виїжджали, не знаючи, що більше не повернемося. 

В перші дні, коли був хаос, хліба не було, магазини всі були закриті. Наші друзі виїхали на захід України, дали нам ключі й сказали: «Живіть поки в нас». Ми в них знайшли сухарі. Мама в мене залежна від препаратів – димедрол і гормональні. Спочатку були всі аптеки закриті, ліків було обмаль, і я бігав шукав по аптеках, щоб їх хоч на місяць вистачило. А через місяць почало налагоджуватись постачання.

Мене шокувало те що, там залишився мій батько, і я його з тих пір не бачив. Він був лежачий, і ми не змогли його вивезти. Так вийшло, що його цим літом поховали сусіди. 

Спочатку не було ні з ким зв'язку, бо я сам із Маріуполя, а батьки мої з Волноваського району. Це мене шокувало найбільше. Ми вигораємо від невідомості.  

Дуже приємно, що є фонд ЯМаріуполь. Мені юристи там допомогли відновити офіційно свідоцтво про смерть батька. Я документи получив з першого разу, щоб це було якось зафіксовано. Кожен місяць отримую гуманітарні набори - вони нас дуже виручають, бо винаймаємо квартиру, мама хвора на руках, і грошей обмаль. 

Коли зустрічаю маріупольців, яких тільки в обличчя знаю, хочеться обійняти, поспілкуватися. Усі спілкуються, кожен розповідає свою історію - як виїжджав. Це така непідробна радість, коли бачу людину з Маріуполя випадково - це як рідна душа, частинка минулого, котра дає надію, що колись ми зустрінемося в місті біля моря. Хочу, щоб була в нас можливість зробити повноцінне наше місто мрії.