Зранку прокинулась, збиралася на роботу, а вже нікуди не треба було йти. Мені подзвонив мій начальник і сказав, що більше ми не працюємо, наше підприємство закрилося. Школа не працює, на роботу не виходимо, сидимо вдома. 

Ми спочатку хотіли виїхати, але у нас тварини домашні, їх не було кому віддати, і ми залишились. З водою було тяжко, доводилося ходити до водокачки і качати там воду, носити в пляшках, баклажках, у відрах. Світло вимикали дуже часто. Дякую, що давали гуманітарну допомогу, то харчів хватало. Я дуже вдячна, організацій було багатенько. 

Коли приходила з дитиною за допомогою, дитині то мед давали в баночці, то якусь цукерку, то сік. Це було дуже приємно.

В мене бабуся старенька, їй 88 років. Звичайно, вона дуже боїться, переживає, щоб нічого ніде не прилетіло, прислухається.

Мрію дітей в школу відправити, самій піти спокійно працювати, щоб всього хватало, і все було гаразд. Не боятися, що з кимось може щось трапитися, щоб усі були живі та здорові.