Ми ледь не загинули, бо не могли виїхати з Бородянки. На житлові будинки скидали авіабомби, а ми сиділи в підвалі і молилися. Війна змінила не лише наше життя - вона змінила нас самих. Ми втратили житло, роботу, багатьох друзів і знайомих. Психологічні травми отримали всі, але особливо сильно постраждала дитина. Забути пережите ми вже ніколи не зможемо.

Про початок повномасштабної війни нам повідомили батьки. Повірити в це було важко. Ми одразу ввімкнули телевізор і почали збирати речі, хоча абсолютно не розуміли, що брати, скільки і куди взагалі можна їхати. Все відбувалося наче в кошмарі.

Бородянка однією з перших зустріла російські війська. Повз нас рухалися величезні колони техніки, ми чули постріли з танків і бачили загиблих людей. Наш будинок знаходився у центрі, тому війна відбувалася буквально перед нашими очима.

Найстрашнішим був звук літака. Ти чув його, а вже через декілька секунд лунав вибух такої сили, що закладало вуха. Зі свого будинку ми виїхали всього за 30 хвилин до авіаудару. Те, що ми встигли, сприймаємо як диво. Після цього наше ставлення до життя назавжди змінилося.

Спочатку дитині просто сказали, що до школи йти не потрібно. Лише згодом пояснили справжню причину - почалася війна. Це звучало незрозуміло і страшно не тільки для дитини, але й для нас самих.

Один із найважчих моментів настав після декількох днів у підвалі. Ми вже навіть не рахували, скільки часу там перебували. Не було зв'язку і води. У якийсь момент я вперше по-справжньому подумала, що ми всі можемо загинути і навіть не матимемо можливості попрощатися з рідними.

Я думала про маму, про те, як вона переживе нашу смерть, і дивилася на свою дитину з одним питанням: за що їй усе це? Коли ми чули літак, я згадувала всі молитви, які знала, і просила лише про те, щоб бомба не впала на будинок, у підвалі якого ми ховалися.

Виїхати нам довгий час не давали. Російські військові пересувалися вулицями на танках, лунала стрілянина, а коли проходили колони техніки, стіни будинків буквально тремтіли.

Після пережитого дитині знадобилася допомога. Ми зверталися до психолога, проходили лікування. Навіть зараз дитина боїться спати сама.

Для мене наслідки також виявилися дуже важкими. Перші пів року я постійно плакала і майже не могла нормально спати. Щоб хоча б заснути, доводилося приймати заспокійливі препарати. Пережитий стрес негативно вплинув і на фізичне здоров'я.

Ми тікали з дому фактично з однією сумкою речей. Все, що роками створювали власною працею, було втрачено. На початку окупації у Бородянці не було електроенергії та води, а звичайне повсякденне життя перестало існувати.

У мене зберігся невеликий уламок снаряда. Під час пострілу з танка він прилетів просто під мої ноги і дивом не влучив у мене. Я забрала і зберегла його. Для мене цей уламок став матеріальним нагадуванням про те, наскільки близько того дня була смерть і наскільки дивом нам вдалося вижити.