У березні 2022 року я разом із двома неповнолітніми синами та мамою-пенсіонеркою була змушена залишити наш дім у Харкові, в районі П'ятихатки. Наш район розташований приблизно за 20 кілометрів від кордону з країною-агресором і з перших днів перебував під постійними обстрілами. Заради безпеки дітей ми переїхали до Полтави.

24 лютого приблизно о 4:20 я прокинулася від сильного шуму. Спочатку здалося, що надворі просто дуже сильний вітер. Потім мене розбудив чоловік і сказав: "Війна. Вибухи". Першою реакцією був шок. Я нічого не могла зрозуміти, але потрібно було швидко опанувати себе і почати діяти.

Дітей спочатку не будили. Я розбудила маму, але вона одразу запанікувала, піднявся тиск. Потрібно було заспокоїти її, збирати речі і намагатися мислити холодно.

Старший син спочатку сприйняв новину досить спокійно. Думаю, як і більшість дорослих у той момент, він просто не усвідомлював масштабів того, що відбувається. Справжнє розуміння прийшло пізніше, коли почалися перші сильні обстріли і над нами пролетів військовий літак. Тоді ми всі відчули справжній жах війни.

У перший день мешканці будинку почали облаштовувати підвал - приносили стільці, ковдри, каремати. Ми всі ховалися там. В обід чоловік зі старшим сином піднялися до квартири поїсти борщу. Пізніше я з молодшим сином також піднялася нагору.

Я вже збиралася відчиняти двері квартири, коли почула надзвичайно сильний шум - це летів літак. Я схопила сина і побігла з ним сходами вниз, через вулицю до підвалу. Після цього чоловіки зробили прямий спуск із під'їзду до підвалу, щоб під час наступних обстрілів людям більше не доводилося вибігати на вулицю і ризикувати потрапити під уламки.

Пережите особливо сильно вплинуло на молодшого сина. Він боявся повертатися додому. Для нього слова "дім" і "Харків" стали асоціюватися з постійними обстрілами. Навіть зараз він боїться гучних звуків, хоча ми вже працювали з психологом.

Були серйозні проблеми і з найнеобхіднішим. Через постійні обстріли постачальники боялися їхати до нашого віддаленого району, ризикуючи власним життям. Не було можливості зняти гроші з банківських карток, а продукти та медикаменти часто можна було придбати лише за готівку. Але найстрашнішою залишалася сама необхідність кудись виїжджати - кожна така поїздка могла закінчитися потраплянням під обстріл.

У дитячій кімнаті залишилася пошкоджена уламком тюль. Зберігся і сам шматок уламка, який влетів до кімнати та застряг у шведській стінці. Ці речі залишилися матеріальним свідченням того, наскільки близько війна підійшла до місця, яке для наших дітей мало бути найбезпечнішим - їхнього власного дому.