Зінаїді з сім’єю вдалось втекти з Маріуполя і врятуватись, бо їх машина дивом вціліла. Більше у них з майна нічого не залишилось.

Моя свекруха померла 25 лютого зранку, і ми її хоронили під бомбуванням. Тоді ще думали: виїжджати чи ні. Дочка була в Харкові. Четвертого числа почали бомбити по нашому району Кірова. О десятій вечора до нас полетіли перші літаки, скинули бомбу на сусідній дім. Там проживала сім'я: чоловік, жінка і двоє дітей - від них нічого не лишилося. 

Наша машина стояла в гаражі і дивом уціліла. Дах знесло, але машина ціла. У домі вікна повилітали, дах був пошкоджений. Ми ніч просиділи в підвалі під домом. 

Розуміли: якщо буде приліт по дому, то ми не виживемо. Сиділи в підвалі і сподівалися на чудо. П’ятого зранку вирішили виїжджати, але від Драмтеатру нас випустили: сказали, що немає коридору. Це був такий розпач, що не передати. Додому вже не повернутися - там летять бомби. 

Біля драмтеатру сховалися в підвалі 14-поверхівки. Нас там було десятеро. Кожного дня бомбили. У нас на всіх було п’ять машин, і ми ризикнули виїхати вранці 15 березня. Виїхали, а 16-го числа прилетіло по драмтеатру. Ми добирались дві доби через Бердянськ до Дніпра. Тут зупинились у сестри. Дочка з великими труднощами виїхала з Харкова до Києва. А 16-го числа прилетіло в дім, де ми жили. Ми виїхали вчасно, ще й чудом залишилася наша машина. Це наше все майно. 

Ми з родичами розділилися. Частина поїхала за кордон, а в нас другого вибору не було. Дочка в нас також патріотично настроєна, вона в Україні, і ми в Україні. Ще одні родичі поїхали в Крим -, ми навіть про це не знали.  

Усі надіємося на диво. Кругом зараз прильоти. Ми втратили квартиру і дім, втратили все. Найголовніше, що живі мої рідні. Зараз тяжко, більша частина зарплати йде на оплату квартири. Хочеться, щоб був мир, всі були живі і здорові. Щоб вистачило в нас витримки і терпіння не тільки фізичного, а й психологічного. Зараз постійно - в новинах, дивимось, куди і що прилетіло, іншим нічим не живемо.