Світлана з сім’єю виїхала зі свого дому в Попасній ще десять років тому, бо там вже був ад. З тих пір їх життя стало суцільною боротьбою за виживання

До війни, в 2013 році, ми купили дім в місті Попасній. Дитині рік був. У 2014-му вже була війна. Рік ми там прожили і в 2015 році поїхали. Кинули все, бо жили на лінії розмежування з «ЛНР» - там часто були обстріли і небезпечно. Я вирішила виїхати подалі. 

Ми виїжджали з Троїцького, біля Попасної. Там на той час жах що було, ми ледь виїхали. Бог поміг, що нас не вбило. Ми їхали по полях, де падали снаряди. Білою ганчіркою махали, щоб не стріляли. Тепер знаходимося в Дніпрі, тут наймаємо житло уже скільки років. Працюємо, якось живемо.

24 лютого 2022-го вранці прокинулися від вибухів. Я відразу сказала, що це війна, бо вже розуміла, що це за звуки були. Хотіли виїхати звідси, але куди їхати далі?  Якщо всюди достає, вирішили залишатися на одному місці.

Я в той час працювала продавцем у маленькому м'ясному кіоску. Хазяї хотіли закритися, бо продукція з Нікополя була, і вони не могли її перевозити. Але якимось чином вони ризикнули, і я продовжувала працювати, але зарплата була зовсім маленька. До мене приїхали біженці з Луганської області: племінник, рідний брат, потім - тітка. Чоловік десь півроку не працював, бо закрили завод.  

Продуктів не вистачало. Якщо вермішель була, то вже радість. На той момент не думали про гроші, запасалися, чим могли. Воду набирали в бочки. Труднощів було багато.

Ще коли я приїхала сюди, то зрозуміла, що нічого не поміняю, і мені ніхто не допоможе. Держава не допомагає.  Значить, потрібно працювати і ростити дитину, піклуватись про її здоров’я і безпеку. Я, напевно, зробила все, що могла, за ці десять років. А коли війна почалася в 2022 році, руки опустилися. Не розумію, що далі. Часто нападає депресія, перепади настрою.

Хочу повернути свою власну оселю і щоб моя дитина зростала не в таких умовах, в яких ми зараз живемо. Ми не можемо собі дозволити нормальні меблі купити. Якщо завтра нас виженуть звідусіль, то нам переїжджати треба буде, як циганам, по всій країні. І чим менше речей буде, то дешевше і скоріше. Просто мрію, щоб це все закінчилося. А друге – щоб була хоч якась компенсація. Виплат нас лишили. Я протягом десяти років отримувала тільки на дитину, а сама від грошей відмовилась - думала, хай будуть ці гроші, кому потрібніше. А вони нам допомагали оплачувати оренду житла, хоч якусь частину покривали на ліки. Зимою по 7-8 тисяч платимо за комунальні послуги - і нас лишають цих виплат. Тому хочеться поїхати подалі навіть з цієї країни. Я на такій межі, що не зрозуміло: що робити далі, і що взагалі буде.