Війна змінила наше життя назавжди. Ми втратили свій дім, мирне життя, друзів і звичне оточення, у якому росли наші діти. Найбільше вона вплинула на психічний стан моєї доньки, якій довелося дуже рано зіткнутися зі страхом, невизначеністю та втратою всього, що було для неї звичним.

24 лютого ми були в Харкові. Прокинулися від вибухів і майже одразу зрозуміли, що почалася війна. Перший тиждень ми провели в бункері, постійно живучи в страху за своє майбутнє. Донька все зрозуміла з перших вибухів. Вона була дуже налякана і стривожена, а важка атмосфера в укритті лише погіршувала її психологічний стан.

Найстрашнішим днем став день, коли ми виїжджали з Харкова під вибухами. Ми боялися, що нас можуть убити дорогою. Кожен кілометр здавався боротьбою за життя, а єдиним бажанням було врятувати дітей.

Після вимушеного переїзду донька повністю втратила своє коло спілкування. Для підлітка це стало дуже болючою втратою. Ситуацію ще більше ускладнює те, що її батько служить у лавах Збройних Сил України. Донька щодня хвилюється за його життя і живе в постійній тривозі.

Перший тиждень у бункері був надзвичайно важким. Їжі майже не було. Ми боялися виходити до магазинів через постійні обстріли й насамперед годували дітей тим, що встигли взяти з собою. Лише на четвертий день змогли дістатися магазину, але полиці були майже порожні. Мені та молодшому синові були необхідні ліки. Ми стояли у довгих чергах до аптек, попри небезпеку та обстріли.

Ми не змогли взяти із собою жодної пам'ятної речі. Коли тікали, у нас була лише одна сумка на трьох і по одному комплекту одягу на перший час. Ми залишили позаду все своє життя, забравши із собою лише найцінніше - одне одного.