Війна назавжди розділила наше життя на «до» і «після». Ми були змушені залишити свій дім, усе нажите майно і виїхати з окупованого Херсона лише з однією валізою. Разом із речами ми залишили частину свого життя, яку вже неможливо повернути.

Мій чоловік - військовий. 24 лютого 2022 року він поїхав на службу о четвертій ранку. Ми з восьмирічною донькою залишилися вдома. Про початок війни я дізналася від чоловіка, а вже за мить усе підтвердили вибухи з боку Чорнобаївки. Донька була ще дитиною, але добре розуміла, що відбувається. Найбільше вона боялася за свого тата. Після того ранку ми не бачили його майже пів року. Лише в Тернополі нам нарешті вдалося знову обійнятися.

Перші дні війни ми майже тиждень провели з донькою у підвалі під безперервними обстрілами. Їжі майже не було. Магазини швидко спорожніли, вдома запаси також закінчувалися. Найстрашнішим стало відчуття, що я можу не мати чим нагодувати свою дитину. Коли Херсон опинився в повній ізоляції й почалася гуманітарна катастрофа, ми економили кожен шматок їжі. Я часто не їла сама, а донька теж свідомо намагалася їсти менше, бо ми не знали, скільки ще доведеться виживати без можливості купити продукти.

Найстрашнішим днем став наш виїзд з окупованого Херсона 14 квітня 2022 року. Ми знали, що тоді на дорогах масово розстрілювали цивільні автомобілі, навіть колони з написами «Діти». Навігатор не працював, дорожні знаки були знищені, а багато машин підривалися на мінах. Ми не знали, чи доїдемо до безпечного місця. Але залишатися в окупації було ще небезпечніше, адже мій чоловік був військовим і учасником АТО.

Сьогодні війна досі живе в наших спогадах. Ми пам'ятаємо страх, невідомість, голод і розлуку з найдорожчою людиною. Але найбільше пам'ятаємо той день, коли залишили рідний дім з однією валізою, сподіваючись лише на те, що попереду нас чекає життя.