Війна зробила нас безхатченками. Як і багато українських родин, ми втратили і квартиру, і будинок. Зараз живемо у Харкові, бо тут я працюю. Попри все пережите, ми найбільше цінуємо те, що залишилися живими і маємо одне одного.

24 лютого 2022 року ми мирно спали у своїй квартирі в нашому рідному Сєвєродонецьку. Від початку війни нас розбудили військові з комендатури, яка знаходилася через дорогу від нашого будинку. Вони били по металевих поштових скриньках у кожному під'їзді й закликали всіх готувати підвали, бо почалася війна. Саме так для нашої родини закінчилося мирне життя.

Нашому синові Мишкові тоді було дев'ять років. Про події ми дізнавалися з новин. Ми намагалися зберігати спокій, щоб не лякати дитину. Син довіряв нам, тримався дуже стримано і мужньо, хоча, як і всі ми, переживав те, що відбувалося.

6 березня 2022 року ми виїхали до села, сподіваючись знайти там безпечніше місце. Але 2 жовтня російські військові заїхали до цього села на важкій техніці та замінували всі виїзди. Наступні сім місяців ми жили у постійному стресі. Обстріли велися просто з наших городів, навколишніх полів і посадок. Ми щодня бачили пересування військової техніки, регулярні ротації військових і жили в постійному страху.

Умови життя були дуже важкими. Ми харчувалися лише тим, що залишилося у погребі, але запаси швидко закінчилися. Поки це було можливо, ходили до лісу по гриби, збирали виноград у сусідів та все, що можна було використати в їжу. Із 19 жовтня 2022 року в селі не було електроенергії, і так ми прожили останні сім місяців окупації.

У мене досі зберігається маленька грудочка землі з клумби біля будинку в тому селі. Моя бабуся щороку садила там квіти. Це дуже дорога для мене пам'ять про дім, тому я не змогла б віддати її навіть до музею.