Війна принесла в наше життя біль, страх і постійне хвилювання за найдорожчих людей. Найважчим випробуванням стало те, що мій чоловік уже понад рік вважається безвісти зниклим. Старший син розуміє, що це означає, а молодший і досі чекає на тата, вірячи, що він повернеться додому. І я також не втрачаю цієї надії.

24 лютого ми були вдома й збиралися на роботу. Спочатку намагалися жити, як завжди, і ще кілька днів продовжували працювати. Але коли Снігурівку окупували, ми зрозуміли, що залишатися небезпечно, і прийняли рішення виїхати подалі, щоб урятувати дітей.

Спочатку діти не могли повірити, що почалася війна. Але все змінилося, коли поруч пролунали вибухи і вони побачили військові гвинтокрили, які летіли зовсім низько над землею. Саме тоді на їхніх обличчях з'явився справжній страх, і вони усвідомили, що війна стала нашою реальністю.

Найстрашнішим для нас був початок повномасштабного вторгнення. Саме тоді наше життя змінилося назавжди, а відчуття безпеки зникло. Відтоді кожен день проходить у тривозі та очікуванні новин про чоловіка.

Пережите не минуло безслідно для наших дітей. Старший син став невпевненим у собі. Він часто говорить: «У мене не вийде, я не зможу». Для мене це один із найболючіших наслідків війни, адже вона забрала у моєї дитини віру у власні сили так само, як забрала в нашої родини спокійне життя.