Шапочка В'ячеслав, КЗ "Білгород-Дністровський педагогічний фаховий коледж"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зайцева Тетяна Георгіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Це слово за три роки стало для мене не просто набором літер, а символом болю, страху та змін, які назавжди змінили моє життя. Сто тисяч моментів, які прожив я і мільйони українців, кожен на своєму шляху, в цьому непростому випробуванні, яке ніхто не обирав, але від якого ніхто не зміг втекти.

Коли все почалося, важко було повірити, що події розвиватимуться настільки швидко і трагічно. Того ранку, коли я прокинувся від новин про вторгнення, здавалося, що це не може бути правдою. Наче все стало фільмом жахів, а я — глядачем, який не знає, як вимкнути екран.

Однак війна увійшла в кожен будинок, кожен куточок України. Пройшов перший день, тиждень, місяць… І згодом я зрозумів, що війна не залишає місця для паузи.

Перші дні були наповнені хаосом та невизначеністю. Як і всі, я намагався знайти свій шлях у цій новій реальності. Неспокій та тривога стали постійними супутниками. Час здавався застиглим, кожен день приносив новини, які змушували серце стискатися: нові втрати, руйнування, біженці, невпинна боротьба наших захисників. Моя родина була далеко від фронту, але це не означало, що ми були в безпеці.

Страх проник у кожен день, і здавалося, що його не вдасться побороти.

Однак, попри жахи війни, з'явилися моменти, які відкривали нові грані людяності та солідарності. Я почав волонтерити, допомагати переселенцям і тим, хто потребував підтримки. Це був мій спосіб боротися з відчуттям безпорадності. У нас була спільна мета: допомогти тим, хто постраждав від війни, підтримати наших військових. Я бачив, як люди об'єднувалися в найтяжчі моменти: хтось передавав їжу, хтось одяг, інші знаходили ліки.

І я зрозумів, що сила українського народу не лише в героїзмі на передовій, а й у єдності, яка проявлялася в тилу.

Одним із найважчих моментів для мене стали втрати. Кожного разу, коли я дізнавався про загибель знайомого чи товариша, всередині наче щось ламалося. Неможливо звикнути до цього болю. І навіть через тисячу днів війни, відчуття втрат не стає меншим. Цей біль глибоко врізається в душу і залишається там назавжди. Але саме він підживлює бажання боротися далі, не зупинятися, не здаватися.

Протягом цього часу війна навчила мене багатьом речам. Я навчився цінувати дрібниці, які раніше здавалися буденними. Ранкову каву, обійми близьких, посмішки на обличчях друзів. Ці прості моменти набули зовсім іншого сенсу, бо ти ніколи не знаєш, чи побачиш їх завтра.

Я навчився не відкладати важливі речі "на потім", бо тепер зрозумів, що "потім" може й не бути.

Мій шлях за ці тисячу днів війни — це шлях трансформації. Від тривоги до рішучості, від страху до сили. Війна змінила мене назавжди, як і всіх українців. Але вона також показала нам, хто ми є насправді: сильний, незламний народ, здатний об'єднатися перед будь-якими випробуваннями.

Попри всі труднощі, я вірю в перемогу. Я вірю, що ці дні болю не будуть марними. Ми втратили багато, але не втратили найголовнішого — нашу свободу і наше прагнення до незалежності.

Стоячи на цьому шляху, я бачу, як кожен з нас, маленькими кроками, наближає нашу спільну мету — мир і майбутнє для України.

Війна навчила мене боротися, вірити, діяти. І хоча мій шлях ще не завершений, я знаю, що разом ми здолаємо все. Кожен з нас, кожен день, кожна дія наближає нас до тієї миті, коли ми скажемо: "Ми перемогли".