Артеменко Анна, 1 курс, Черкаська медична академія

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шатило Світлана Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Для декого цей шлях розпочався ще дві тисячі чотирнадцятого року,  саме тоді почалося вторгнення на землі Донбасу. Мій шлях розпочався двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року. Десь о сьомій ранку я прокинусь від слів «почалась війна», спочатку було не розуміння, що це за дурня. О восьмій ранку почула першу тривогу,  ось тоді стало трохи моторошно: «Хіба в моїй країні таке може бути?»,- подумала я.

У той момент всі панікували  та закупляли продукти, так зробив і мій тато. Я, мама, молодший брат були вдома вражені подіями того часу. 

Через пʼятнадцять хвилин прозвучала повітряна тривога, ми сиділи в залі під вікнами. Наш будинок почав трястися від пролітаючих літаків. Вони кружляли над озером. Було дуже страшно. Коли тато повернувся з магазину ми почали в нього питати: «Що це були за літаки? Чиї вони були? Що далі там було?». Він сказав все добре, це наша ППО, але через деякий час він розповів правду. Одним із трьох літаків виявився ворожий, якого наздоганяли два українських, щоб збити. 

Перші дні війни пройшли напружено. Менший брат на диво був більш спокійним, але була проблема знайти дитяче харчування, яке було дуже необхідне. 

Кожен вечір, приблизно до квітня місяця, був однаковим. Постійно працював телевізор ,або з новинами, або з мультиками для брата. Після квітня все почало бути більш спокійним, так, були тривоги, але на них уже не сильно зважали. Літо у мене пройшло як і завжди друзі, озеро, гулянки. На це війна не сильно вплинула. Далі новий навчальний рік. Знову дистанційка.  

Десь у жовтні я почала ходити на тренування, ми готувались до нового сезону. Цей час для мене був найбільш теплим за весь період війни.

Як ми ходили після тренажерного залу додому з другом під руку, адже після присяду не могли йти і думали як розійдемось в центрі, адже живемо ми в різних сторонах села. Наступна весна змагальний період, постійні подорожі, я майже не буваю вдома. Київ, Львів, Корсунь-Шевченківський, Кропивницький – це  міста в яких я насолоджувалась життям не зважаючи на війну. Літо дві тисячі двадцять третього року було дуже насиченим. Несподівані  знайомства, нові друзі, цікаві проєкти.

Того літа я із друзями організували молодіжний простір та запрошували підлітків - переселенців проводити час з нами, адже вони були тут самі.

Ми проводили різні заходи на яких був психолог який по трохи допомагав їм адаптуватися. Осінь була уже більш звичною. Почалося очне навчання. Девʼятий клас був найкращим за все шкільне життя. Були і тривоги через які ми сиділи в підвалі, але там нам не було нудно. Звучали пісні, проходили покерні ігри, душевні розмови. Зі спортом, на жаль, довелося завʼязати через навчання, підготовку до вступу та деякі не дуже приємні ситуації. Але він подарував мені масу емоцій і не важливо вони були позитивними чи негативними.

Я знайшла людей з якими спілкуюсь і по цей день, вони найкращі!

У загальному війна мала сильний вплив на мене лише на початку, можливо через те, що мені було лише 12 років. А може через те, що це ніяк не торкнулося мене. Мій тато, знайомі, родичі та близькі вдома, будинок не постраждав, безтурботне юнацьке життя продовжувалося, з кожним новим днем ставало все яскравіше, цікавіше та приносило плідні результати поставлених цілей перед собою. Я розвивалася в різних напрямках, здобувала певні знання, мріяла,насолоджувалась осінніми днями та сумувала за теплим літом,наполегливо старалась для здобуття майбутньої професії.

Напевно це не правильно, але я майже не відчуваю на собі наслідків війни.