«Ми все літо ховалися в підвалі»

Ми сиділи в підвалі поліклініки, там хоч і стіни товсті, десь метра півтора-два... Там будували спеціально бомбосховище. Стіни тремтіли, і люди ходором ходили, півночі не спали. Все літо ховалися в підвалі.

Одного разу прийшла жінка із собакою, сліпа собака. Каже: «Все, що залишилося від будинку, нічого немає». Пів селища не стало. Ходили чутки, що 38 осіб загинуло. Розповідали, що приїхав син у гості до батьків. Паралізована мама, а тато ледве по хаті ходить. Приїхав у гості, вони залишилися живі, а він загинув. Осколок потрапив у будинок – він загинув.

У мене в селищі стояла дев’ятиповерхівка. Снаряд влучив – шматка будинку не стало. Там бабуся як сиділа, так і завмерла. Люди кажуть, сидить, у неї шок. Шматка будинку немає – і вона сидить. Жива, але в шоці.

Ми раніше взагалі не виходили на вулицю – страшно було. Снаряди невідомо звідки летять. Гуркіт і гул. Потім нам відімкнули світло. Ми майже місяць без світла сиділи. Ну що таке без світла і з дітьми? Зважилися виїхати, тому що надто стало страшно. На сусідній вулиці від нас три будинки як не було.

Ми забули, що таке залізниця. Коли ми сюди приїхали, стукіт паровозів, стукіт коліс почули нарешті! Я кажу, слава Богу, хоч звуки ці почули.

Ми почали потихеньку відвикати від цього. Діти пішли до школи. Я оформила пенсію. Трішки підзаробляти стала. Запропонували працювати в кіоску, приймати макулатуру.

Діма:

У мене сни бувають, що закінчилася війна, я зі своїми друзями гуляю. Я дуже хочу туди потрапити.