Ми двічі переселенці. 10 липня 2014 поїхали із Донецька на море дітей оздоровити та перечекати, коли все затихне. Потім настала осінь і ми вимушені були шукати житло. 2 місяці жили у Маріуполі, старша дочка пішла у 2 клас. За два місяці ми дуже близько бачили війну, наступ на Широкіне, смерті невинних людей у похоронній процесії, пусті прилавки у магазинах, обстріли. Поїхати хотіли, але не могли, відали усе, що мали за оренду житла. На прикінці жовтня нам випав переїзд до Бердянська. Там ми прожили 8 років. Діти росли, менша дочка змінила садочок на школу, зʼявились друзі, коло спілкування. Ми все чекали, що закінчиться та війна і ми поїдемо додому у наш Донецьк, у рідний дім. Чекали зустрічі з бабусями, дідусями, тітками, племінницями. Але не сталося, як бажалося…

24 лютого 2022 у нас трапилося дежавю 2014. Спочатку не вірилося. 27 лютого ми побачили на власні очі захоплення адміністрації Бердянська. Потім наше життя перетворилося у кошмарний сон. Життя в окупації ніколи не забудеться. Ціни на харчі вдвічі виросли, безкінечні черги, які простоюєш годинами, щоб зробити запас на гіркий випадок. Бувало стоїш у черзі за батоном 1,5 години на морозі і не достоїшся, батони закінчилися. Тоді пекли лише батони, тільки одні батони. Навіть купували за номерами.

Перед очима було життя наших батьків: потрібно десь щось доставати. В обід ми на мітинг на підтримку України. Щодня на 13:00 без єдиного пропуску у нас був мітинг. Ми вірили у перемогу. Ми показували своє ставлення до окупантів. Але наприкінці березня після мітингу окупанти викрали наших організаторів і мітинги припинились. Десь ближче до середини березня почався великий потік маріупольських. Ми намагалися чимось бути корисними для них. До нас також приїхали наші сусіди із Донецька, які жили у Маріуполі і якимось дивом пощастило вижити і виїхати із тієї мʼясорубки. 2 березня окупанти перебили газ, а це відсутність - опалення, гарячої води та їжи. Годинами сиділи у холоді і без світла.

30 березня 2022 ми знайшли перевізника і виїхали з окупації дуже важко. Окупанти докопувались до на через донецьку прописку. Чоловіка примушували залишитись та йти воювати за Донецьк. 8 блокпостів чоловіків, хлопців примушували роздягатися до поясу, перевіряли телефони. Коли доїхали до Запоріжжя, відчули почуття щастя за те, що в безпеці.

За цей час моя старша дочка змінила 6 навчальних закладів, а менша - 3 через постійні переїзди. Наш літній відпочинок з 2014 досі триває. Ми віримо, що повернемося у наш Донецьк із чистим небом під жовто-блакитним прапором.