Мені 66 років. Я з Оріхова. У мене є донька, онука та дід.

В перший день війни були вдома. Ми думали, що це все ненадовго - трошки постріляють, і закінчиться. А потім уже не було сил терпіти. В нас є вівчарка, не могли її кинути. Надіялися, що, може, все-таки налагодиться. А потім уже сил не стало.

Коли стріляли та летіли ракети, ми ховалися в погріб. Нічого хорошого, навіть згадувати страшно. Постійно болить серце. Віднімало руки та ноги, і ми вирішили їхати. 

Поки ми там перебували, світло й газ були, правда, з перебоями. А зараз газу взагалі немає, світло, буває, і на 3 дні пропадає. Нам люди телефонують і розповідають, що Оріхова вже майже взагалі немає. 

У нас вікна та двері повилітали, а сам дім стоїть. Що далі буде – не знаємо. Один раз були й повернулися назад. Не можу я терпіти ці обстріли! 

Нас донька забрала. Найняла транспорт і приїхала по нас. А до цього знайшла нам житло. Якби не донька, навіть не знаю, куди б ми поїхали, бо за свої кошти нічого не змогли б зробити. Орендуємо житло в приватному будинку, бо з собакою у квартиру ніхто не візьме.

Надіємося на краще - що наші обов’язково переможуть. Дай Боже їм здоров’я. Вони ж у нереальних умовах там воюють. Шкода їх дуже. За що це все нам? 

Надіємося, що все буде добре. Хочеться, щоб припинили цю війну та стрілянину, і всі залишилися живими.