Я жила в Степногірську Запорізької області. Мені 47 років. Працювала в Степногірській селищній раді. У мене є чоловік і  двоє дітей. В перший день війни було дуже страшно. Не вірилось, що таке дійсно може статися в сучасному світі. 

В нашому селищі не стало питної води. Наші свердловини були розташовані в іншому населеному пункті, а він майже від початку війни був захоплений. Там були бойові дії, і ми залишилися без води. Ще зникало світло. Ми вдячні електрикам і пожежникам, які відносно швидко його відновлювали. 

Шокували мене звуки вибухів. Спочатку вони лунали здалеку, а потім – усе ближче й ближче. Шокувала невідомість, що буде в майбутньому, що робити і як жити. Був страх за дітей, за себе, за батьків.

Мої батьки зібрались їхати до іншої своєї дочки, моєї сестри, у Стамбул. А я дуже не хотіла з молодшим сином їхати, але в останній момент ми таки виїхали зранку на автомобілі. Чоловік зі старшим сином провели нас зі сльозами на очах. Я проплакала всю дорогу. Ми на своєму автомобілі вирушили. Нас зупиняли на блокпостах, перевіряли документи. Ми проїжджали через три країни, і на кордонах нас пропускали. 

Я побула два місяці у сестри в Стамбулі й повернулась до Запоріжжя. Зараз ми винаймаємо тут житло. Чоловік у Степногірську працює рятувальником. Приїздить сюди, коли має вихідні. Молодша дитина навчається дистанційно. Старший син закінчує Дніпропетровський університет внутрішніх справ і зараз працює поліцейським у Запоріжжі. 

Я відганяю від себе погані думки, але вони все одно повертаються. Я працюю. Ми виходимо від селищної ради допомагати людям, роздаємо гуманітарку. Я дуже рада, коли ми зустрічаємося з мешканцями нашого селища, які зараз живуть тут. 

Майбутнє я бачу позитивним. Війна закінчиться, і ми повернемось у своє селище та все відбудуємо. Ми переможемо, і все буде добре. Тішу себе такими думками.