Мешканцям села на Нікопольщині живеться неспокійно, бо туди часто залітають дрони і снаряди

Ми з села Приміського Нікопольського району. Ми жили не надто багато, але спокійно. А зараз живемо без спокою. Над нами літають снаряди, дрони. Ще й бомблять. На психіку все це діє. Але що тут зробиш? Терпимо, та й усе. Спочатку ховались у підвал, а зараз уже нікуди не бігаємо. І в підвалі може завалити, і в будинку. Що Бог дасть, те і буде. 

Воду нам вимикали. Ми без води сиділи більше місяця. Нам почали її підвозити. Зараз у центрі в школі стоїть установка, там зі свердловини очищують воду, і ми ходимо набирати. Буває, дочка, коли вихідна, приносить. Онук воює. Бабуся переживає, плаче за ним. 

Ми торік виїздили на три місяці. Але там не опалювалася хатина, а діло йшло до зими, і ми повернулись у свою хату. Що Бог дасть, те і буде. Ми повернулися і більше нікуди не їздили. Спочатку в підвал ходили, туди все зносили: одяг та інші речі. Потім я сказала, що туди нічого ходити, бо привалити може і там, і в домі. Більше не ходжу. Вдень трохи легше обстріли пережити, а вночі дуже тяжко. У вікна виглядаю в різні боки. Переживаю, звісно. У нас уже вік похилий, нам усе одно скоро помирати, а дітям нашим, онукам у цьому жити дуже страшно.

Шокують усі ці події. Ми живемо біля заводу, і через нас на завод летять ракети і снаряди. 

Сиджу іноді й дивлюся, а ті снаряди свистять у небі, аж шиплять. І я собі думаю: «Не дай Боже, зараз упаде – і все, смерть нам». До мене теж прилітало. 

У мене прилаштована будівля біля хати, біля дверей, і  біля тієї будівлі шифер побитий. Мені сказали, що ніхто той шифер не буде компенсувати. Нічого. Добре, що жива, а шифер ми з часом замінимо.

Нам і Фонд Ріната Ахметова видавав допомогу, і інші гуманітарку видають. Я дуже вдячна державі та всім людям, що вони нас не покидають.

Мрію, щоб війна швидше закінчилася, щоб мій онук повернувся живий, здоровий, неушкоджений. Я щодня молюсь. До церкви ходжу й молюся за онука, щоб був живий. Він у мене один. Не дай Боже, загине. Недавно зателефонував і сказав, що їм потрібні кошти на машину. І щоб допомогли, хто чим може. А я якраз пенсію отримала. Дала йому гроші. Хлопці, звісно, задоволені. Дякували дуже, що ми їх не забуваємо. Я сказала, що ми будемо про них постійно пам'ятати.