Повномасштабне вторгнення застало Олександра Машовця у рідному місті Макарові на Київщині. До самої пенсії працював на електромережах, незадовго до війни його запросили на нове виробництво з виготовлення шприців, відкрите у Макарові. Саме на роботі йому і повідомили, що розпочалася війна. Невдовзі і сам Олександр почув, як важка техніка йде його вулицею. Він із друзями нарахували тільки танків, більш як 300. Частина тієї колони, каже Олександр, потім повернулася, бо по дорозі їх зустріли ЗСУ.

Війна розпочалася у місті  дуже швидко. Коли на районі зникло світло, Олександр із своїми друзями-сусідами взялися лагодили мережі.  Багато ліній були перебиті, а опори повалені. Ця «народна» бригада відновлювала світло. Якось під час цих ремонтних робіт розпочався обстріл. «Тільки приїхали, поставили вежу. Тут обстріл! І в те місце, де ми лагодили, – прихід. Ми скоріше ту вежу складати та з цього місця – їхати», – згадує співрозмовник.

Коли цій відважній бригаді вдалося полагодити електромережі, раділа  половина Макарова. «Жінки раді: світло є, газ є. По всій половині Макарова було світло», – розповідає Олександр. Лагодити електромережі під обстрілами довелося ще не раз.  Чоловікам  вдалося навіть подати напругу на місцеву птахофабрику.

А одного разу Олександр ледве не загинув – поряд розірвалася бомба, яку ворог скину з літака. «Цією вибуховою хвилею нас кинуло на землю та трохи оглушило. Пилюка така. Підіймаю голову. Бачу далеко-далеко Боря лежить. Питаю: «Живий?». Відповідає, що живий. Ну, все, кажу, все нормально. Поїхали далі працювати», – розповідає Олександр.