Війна у нас, взагалі, з 2014 року. В нашому місті вже били постійно вісім років, а ми там жили, бо якби в саме місто майже не залітало. Ну, а як почалась повномасштабна, так тут вже розбили все місто. Це сталось три роки тому.

Ми у підвал позносили з дому все, що було: ліків поприносили, позаготавлювали воду. Але ж там сиділи без світла, було холодно. Це ж березень-квітень був. Холодно, вогко - такого ні діти, ні дорослі не переносять. 

Оці вибухи такі, удари, крик дітей, паніка - ось це все таке шокувало.

Коли вже почали місто бомбувати, коли в підвалах сиділи, ні світла, ні води - нічого не було, ми збиралися під обстрілами і виїхали. Я сім'ю забрав: дітей, жінку, родичів, і виїхали туди, де не стріляють. Де вакансія була по моїй роботі, туди і поїхав.

Покинули наше місто, а потім я дзвонив сусіду, і він сказав, що наш будинок горить вже. Попав снаряд і в його квартиру. Він виходив - навіть документи не позбирав. Чотириповерховий будинок, 61-го року будівництва, -  і наче як його нема. 

Мрію, щоб мир настав і люди не гинули. Ми залишилися без нічого. Квартиру знімати дорого, ну якось викручуємося. Практично на одні комунальні вся пенсія все виходить. А в мене батько почесний залізничник, чорнобилець - потрібні і ліки, і лікування. Викручуємося, як можемо.