Війна принесла у наше життя зміни, які ми ніколи не зможемо забути. Майже місяць ми з дітьми виживали у надважких умовах у Маріуполі. Два тижні провели у підвалах, а потім фактично жили в умовах вулиці. У цей час наш батько, захисник України, боронив Маріуполь від ворога, який з кожним днем наближався.

Ми жили неподалік від "Порт Сіті". Для нас повномасштабна війна почалася о 4:45 ранку 24 лютого 2022 року з потужних вибухів. Відтоді вони практично не припинялися.

Перший день був суцільним жахом. Ми прокинулися від вибухів і весь день намагалися зрозуміти, що робити далі. Зібрали документи та найнеобхідніші речі, намагалися зняти гроші, але зробити це вже було неможливо. Навколо панувала паніка. Люди кудись бігли, штовхалися, у магазинах доходило до боротьби за хліб.

Дітям навіть не довелося пояснювати, що почалася війна. Вони самі все почули. Наш район від самого початку сильно обстрілювали, і вже на другу ніч ми спали в коридорі, намагаючись знайти хоча б трохи безпечніше місце.

Я не можу назвати один найстрашніший день. Страшною була вся та весна.

24 березня мені вдалося виїхати з дітьми з розбомбленого Маріуполя. Але там залишилися мій чоловік і батьки. Після евакуації почалося інше випробування - невідомість. Ми не знали, чи вони живі. Місяцями майже не могли нормально спати та їсти, очікуючи хоча б якоїсь звістки.

Бабуся вийшла на зв'язок лише приблизно на початку липня. Пізніше зателефонував Червоний Хрест і підтвердив, що мій чоловік перебуває в полоні.

У Маріуполі ми опинилися в умовах, які раніше неможливо було навіть уявити. Не було нормальної води, тому доводилося пити воду з батарей. Не було можливості нормально приготувати гарячу їжу. Майже місяць ми не могли помитися. Підвали, холод, вибухи, відсутність найелементарніших умов - у такій реальності жили наші діти.

Пережите залишило слід на всій родині. І навіть після Маріуполя відчуття небезпеки не зникло. Над містами продовжують літати ракети та "Шахеди", а ми з дітьми знову шукаємо місце, де можна сховатися.

Найстрашніше, що діти вже звикли до цього. Вони знають, що під час небезпеки потрібно ховатися, прислухаються до звуків у небі і намагаються зрозуміти, звідки щось летить. Те, що для дитини ніколи не повинно ставати звичним, стало частиною їхнього повсякденного життя.

Ми виїхали з Маріуполя живими, але те, що пережила наша родина тієї весни, залишиться з нами назавжди.