Я сама виховую доньку. У квітні 2022 року ми виїхали з окупованого Херсона до Коломиї. Ми залишилися без житла, речей і всього нашого звичайного життя.

У перший день повномасштабної війни ми були у Херсоні. Було дуже страшно, ми не розуміли, що робити. Точилися бої за Антонівський міст, над містом літали вертольоти з російським десантом. Зранку мені почали телефонувати знайомі, батьки, родичі. Донька все чула.

Істерик у неї не було, але коли почали лунати вибухи і звуки бою, вона дуже злякалася. Я помітила, що на фоні стресу в неї різко погіршився зір. Вона і раніше носила окуляри.

Найважчим для нас став момент, коли ми виїжджали з окупації. У Херсоні в мене почалися панічні атаки. Думаю, що донька переживала щось подібне. Уже в Коломиї ми зверталися по допомогу до психологів у Карітасі.

Спочатку ми приїхали і не мали нічого. Потім поступово почали облаштовуватися. Я знайшла роботу, але зарплати вистачає лише на оренду житла та їжу. Купити доньці путівку до дитячого табору я не можу.

Після всього пережитого вона стала замкненою. Спробувала ходити до місцевої школи, але відмовилася. Зараз навчається онлайн і друзів тут не має. Ми намагаємося будувати життя заново, але те, що сталося з нами, досі дуже сильно на неї впливає.