Куц Лариса,
викладачка Близнюківського ліцею Близнюківської селищної ради Лозівського району Харківської області
Війна. Моя історія
Війна…Яке коротке і страшне слово,що нагадує кулю,яка вже вилетіла зі ствола, і її траєкторія пролягає до твого серця. Ти, як в уповільненій зйомці, бачиш її,розумієш,чим все може скінчитися,але змінити,на жаль,нічого не можеш.
Восени 2021 року було багато розмов про те, буде війна чи ні. Ми бачили, як росія на нашому кордоні розгортає війська начебто для навчання. Проте колективний розум відмовлявся вірити в те,що у когось вистачить духу розв’язати війну в центрі Європи. Усі сподівалися,що це лихо нас омине. Не оминуло…
Більше п’яти років наша донька живе в Америці,тому їй через десятигодинну різницю в часі довелося раніше побачити в новинах те,що вже відбувалося в наших місцях,а ми ще мирно спали в ліжках. Її дзвінок,плач і слова «мамо, у вас війна, росія бомбить міста…» здалися якимось злим жартом,словами із сценарію апокаліптичного фільму,проте вибухи ,які прозвучали неподалік,швидко привели до тями,примусили ,якщо не прийняти,то повірити в страшну реальність. Почуття відчаю,як не дивно, не було,спочатку - порожнеча,а далі - збирання тривожної валізки. Думки тіснили одна одну: а як уроки, куди їхати,чи варто взагалі кудись рушати,що буде, скільки планів ще мали - і ось?...
Рішення прийшло,здавалося,само-собою: залишаємося вдома і будемо допомагати ,чим зможемо,бо наша сила – тут! Хтось із органів влади вже в перший день пішов до військкомату,а хтось дуже швидко полишив громаду і,як потім ми дізналися,до обіду вже встиг перетнути польський кордон… Ця трагедія показала,хто є хто. І почалися будні: формували харчові набори для захисників та мешканців Харкова,які,рятуючись від бомбардувань, перебували в метро, допомагали бажаючим виїхати з обласного центру,брали участь у нічному чергуванні в селищі,бо,як виявилося пізніше, «ждуни» жили і в нас…
Пам’ятаю страшні картини в телевізорі,коли у Києві роздавали всім бажаючим зброю для захисту,коли перша техніка росіян увірвалася на вулиці столиці,коли точилися бої біля рідного Харкова. Напевно,коли вистояв Київ і Харків,прийшло розуміння,що ми все робимо правильно,що все буде добре,все буде Україна! Ми були настільки сконцентровані на роботі,що хвороби,навіть Covid, кудись зникли. Всі працювали,здавалося, на одному диханні. Пекли хліб, пиріжки, варили вареники, готували смаколики, консервували тушонку. Продукти від населення громади доставлялися нескінченним потоком.
Такого єднання я не пам’ятаю. Всі працювали як один механізм. День змінював ніч,один тиждень - інший, потім доєдналися уроки в дистанційному режимі. Проте після занять всі бігли на свої інші робочі місця. Ми були зайняті 24/7.
І так було легше: ніколи було сумніватися,плакати. Ти приходив додому пізно ввечері,готувався до уроків і провалювався в сон. Спочатку спали одягнені,щоб у разі чого,швидко зібратися. З часом, напевно, ми стали фаталістами, сказавши, що не дозволимо оркам заповнювати наші душі страхом...
Поступово струмочки допомоги перетворилися на ріки. Дочка з друзями з-за кордону передавала зібрані кошти,так з’явилися автомобілі для різних бригад,ліки для перинатального центру,який працював у метро Харкова, бронежилети,препарати та обладнання для військового шпиталю, аптечки, генератори,амуніція…
Пам’ятаю,як швидко подорослішали наші учні. Хтось виїхав за кордон,проте більшість залишилася. Діти виходили на уроки, передавали воїнам листи і малюнки, допомагали,чим могли. Все це викристалізувалося в думку,що
націю,в якої навіть діти підставили своє плече дорослим,точно нікому і ніколи не здолати!
Ми продовжуємо працювати на перемогу,вірити в неї,допомагати хлопцям,підтримувати тих,хто,на жаль,втратив рідних, і наближати той день,коли останній солдат країни - агресорки покине нашу землю або навіки в неї ляже. Ми будуємо плани на майбутнє!!! Ворогам не вдалося зламати наш дух,і це,на,напевно,найголовніше!!!
