Я Анастасія. Після початку вторгнення нашій сім'ї довелося переїхати в інше місто. Спочатку ми жили біля Бахмута, але потім переїхали в більш безпечний регіон. Вірі довелося змінити школу і все оточення, пристосовуватися в новому місті. 

Ми всі були вдома в Сєвєродонецьку. Не вірили, що це відбувається насправді. Облаштували спальне місце в коридорі, запаслися продуктами. Але вірили, що це все скоро скінчиться. 24 лютого ми пояснили дитині, що вона не піде в школу, тому що росіяни пішли в наступ на наші міста і села. Дитина знала до того, що росіяни окупували частину нашої області, ми їй пояснили, що тепер вони хочуть забрати в нас все. Звичайно, вона була засмучена і налякана, хоча перші декілька днів в місті не було сильних обстрілів. 

8 березня 2022 року був сильний обстріл нашого міста, Віра тоді дуже злякалася, і сильно плакала, снаряди падали від нас на сусідній вулиці, ми боялися, що будуть прильоти і по нам. В Сєвєродонецьку не було опалення і води, також були проблеми зі світлом. Ми набирали воду в ємності, коли вона з'являлась. 

Нещодавно в Сумах, де ми зараз живемо, прилетіла ракета в кілометрі від нас, і Віра знов дуже злякалася і згадала той сильний обстріл вдома. 

Ми стикнулись з психологічними проблемами. Дитина дуже важко прийняла переїзд, нам довелося залишити кота на окупованих територіях, вона за ним дуже сумує. Не хоче читати книги, де у героїв є домашні улюбленці. Також після чергових прильотів в Сумах дитина боїться, коли їде машина вантажна, або мотоцикл. Справляємося тим, що намагаємся пояснити, що зараз такі обставини і умови, але далі буде краще. Інколи спимо разом, а якщо чуємо ракету чи шахед - ідемо в безпечне місце.